РЕЛІГІЙНА ПЕРЕБУДОВА СВІТУ

   Світові глобалізаційні процеси, що відбуваються на сучасному етапі розвитку вже не відносяться лише до економічної чи політичної уніфікації. Глобалізація активно проникає й в духовне життя. Різне до цього ставлення народів світу, все ж відвернути цей процес проблематично, хоч він і не є справедливим до ідентичності людини.

Історія знає багато прикладів, коли духовні вірування залишали кордони своїх земель, і робили широку експансію в світ. Науково визнано, що найпершою глобалізаційною духовною течією, яка змогла поширитись на значні території цивілізованим, мирним шляхом є віра праіндоєвропейського народу – віра, яка базувалась на загальноцивілізаційних Природних основах. З переходом суспільства до класів й утвердженням перших рабовласницьких держав з’являються й перші симптоми поширення вірувань силовим методом, що можна дослідити з завоювань Олександра Македонського, походів греків, розвитку Римської імперії. Виникають династії з агресивною політикою, які прагнуть до розширення не тільки політичних впливів, а й релігійних. Формуються ідеї світової держави, в якій необхідно було об’єднати чисельні народи. Платформою інтернаціоналізації постала релігія, для якої необхідно було віднайти спільну базу конфесійних цінностей. Але, стандартизувати народи на етнічних Природних віруваннях не видалось можливим, адже кожен з народів сформував духовну сутність з проникнення в Природні глибини і їх форми відрізнялись в різних географічних локаціях. Однак суть залишалась єдиною, що не особливо цікавило космополітів. На противагу Природним цінностям, розкинутим по майбутнім імперським землям, взійшла ідея надприродної релігії – ідея Бога який за межами Природи. В такому випадку стиралися межі об’єктивного різноманіття, що давало змогу об’єднати, а головне очолити. Всесвіт зв’язали з єдиною особовою сутністю, єдиним Богом – що в науці отримало термін «Монотеїзм».

Монотеїзм авраамічних традицій (іудаїзм, мусульманство, християнство) має беззаперечно один єврейський  корінь. Вперше в історії здійснити релігійну монотеїстичну реформу спробував єгипетський фараон Аменхотеп IV Ехнатон. Він проголосив єдиним державним богом – Атона, а себе його пророком й сином, оточив себе новими жерцями, бюрократією і скарбами в ім’я Бога. Після смерті фараона  було зроблено все, щоб його ідея разом з його ім’ям були забуті назавжди. Проте, єгипетська релігійна реформа це невеличкий епізод з історії, євреї ж не просто утвердили надприродний монотеїзм, а й надали основу для двох світових монотеїстичних традицій – християнству і мусульманству.

Всупереч вкоріненому сприйняттю, що сформувалось зі старозавітних текстів, буцімто євреї споконвічні монотеїсти, зауважимо, що вони формували свої мироглядні уявлення в руслі загальноцивілізаційного язичництва. У міфології семітських народів були культи верховного Бога Ела (Ель – Yiśra’el [Ізраїль], що в перекладі «Ель править»), Богині Матері Астарту (Ашторет, Ашера), вмираючого й воскресаючого Бога Таммуза, бога грози Хадада (Ваал витіснив особисте ім’я – Хадад). Вони поклонялись мідному змію [4 М. 21:6-9], золотим тельцям [3 Цар. 12, 28—33; Ос. 8, 5—6; Ос. 13, 2; Пс. 105, 19—20], існував культ Вогню, молилися стовпам та ашерам [Втор. 16, 21-22; Суд. 3,7; Суд. 6, 25-26], в них були жертовники та священні дерева [4 Цар. 23, 14-15; 2 Пар. 34, 3-4,7].

Поняття єдиного Бога – Творця Неба і Землі, мали свої особливості утворення в середовищі іудейської інтелігенції, було пов’язано з переселенням народу, його завоювань та поразок, що призводило до культурних обмінів. Витоки нерозривного природного союзу євреїв зі своїм Богом слід шукати в географічному факторі, та залишках політеїзму, які простежуються навіть за часів правління Царя Соломона, який вшановував не тільки племінного Бога Яхве, а й богів семітських племен – моавитян, сідонян, аммонітян. В Біблії ім’я Бога Яхве все ж найпопулярніше, згадується понад 7000 разів [Theological Lexicon of the Old Testament. — Р. 523—524.], але воно табуйоване – в іудаїзмі його заборонено проголошувати, що, зокрема, ґрунтується на тлумаченні єврейськими мудрецями уривка Тори «… А оце Ім’я Моє навіки …» [Вихід. 3:15], де слово «на віки» (לעלם) тлумачиться в значенні «приховати» [Пecaxим 50 а; Шемот раба 3]. В наукових колах походження етимології ім’я Яхве та справжність вимови імені Бога залишається предметом дискусій. Достовірно відомо, що латинськими літерами Ім’я Господа (Яхве), транскрибується як YHWH (єврейське написання –  יהוה). Самаритяни зберігають вимову YAHWE або YAHWA до теперішнього часу [Montgomery, Journal of Biblical Literature, XXV (1906), 49-51 (цит. по кн.: Encyclopedia Britannica (1911), P. 312]. Звертає на себе увагу семітський дієслівний корінь HWY «дути», з буквальним значенням «він дує» або «той що дує». Від цього ж дієслівного кореня сирійсько-арамейською мовою було утворено слово HAWWE або HAWTA – «Вітер». Судячи з усього, в Мадіамі Яхве був Богом вітру, відомий під арабською назвою самум (букв. «отруйник»), а в Єврейській Біблії іменованого qadim («східний») [Петров С. Вот б-ги твои, Израиль! Языческая религия евреев. – Литагент «Ридеро». 2017. – С.82]. Цей сухий гарячий сильний вітер зароджується навесні та влітку в Сирійській і Аравійській пустелі й рухається на захід, супроводжуючись піщаною бурею. Він викликає різке падіння вологи і підвищує температуру до 50 і більше градусів, що може призводити до смерті людей. Для стародавніх мешканців Мадіама подібне природне явище цілком могло бути гідним обожнення [Там само].

Отже, з вищезазначеного цілком зрозумілим стає ідея євреїв про їх нерозривний союз з Яхве. Життя цього народу залежало від духовної злагоди з вбиваючим Природним явищем – засуха з сильним гарячим вітром сприймалась як кара Яхве, врожайність була доказом прихильності Бога.

Детальний аналіз «Старого Завіту» підкріплює гіпотезу про географічно-природне походження культу Яхве. З текстів стає зрозумілим тотожність (спорідненість) цього Бога з вітром та з народною пам’яттю, яка зберегла жах перед гарячим східним буревієм:

  • Вихід 10:13 «І простяг Мойсей свою палицю на єгипетську землю, і Господь навів східній вітер на землю, цілий день той і цілу ніч. Настав ранок, і східній вітер наніс сарани!»;
  • Вихід 14:21 «І простяг Мойсей руку свою на море, і Господь гнав море сильним східнім вітром цілу ніч, і зробив море суходолом, і розступилася вода»;
  • Ісаї 27:8 «З приголомшливим криком він [Яхве] боротиметься з ним і випровадить його, він вижене його своїм сильним подихом у день східного вітру»;
  • Осії 13:15 «Навіть якщо він процвітатиме серед очерету, то прийде східний вітер, вітер від Єгови. Він повіє з пустелі, висушить його криницю і зневоднить його джерело. Він винесе зі скарбниці всі коштовності»;
  • Наума 1:3 «Єгова не поспішає виявляти свій гнів, хоча має велику силу. Винного Єгова ніколи не залишить без покарання. Дорога його пролягає через нищівний вітер і бурю; хмари — немов порох у нього під ногами»;
  • Наума 1:4 «Він [Яхве] докоряє морю і висушує його, всі річки робить безводними»;
  • Наума 1:6 «Хто може знести його осуд? Хто може витримати його палючий гнів?»;
  • Єремії 4:11 «Тоді мешканці Юди та Єрусалима почують: «Посушливий вітер з лисих горбів у пустелі налетить на дочку мого народу, але не для віяння, не для очищення зерна»;
  • Єремії 18:17 «Мов східний вітер, я розвію їх перед ворогами. У день їхнього лиха я повернусь до них спиною, а не обличчям».

В «Старому Завіті» власне ім’я Бога Яхве, в більшості перекладів зазвичай підмінюється ім’ям «Господь», «Єгова», «Адонія», «Господь Саваоф», «Бог». Зустрічаємо також місця в Біблії, де Яхве іменується Елом, Елохім (зрештою, імена «Елогім» у Старому Заповіті та «Аллах» у Корані є різними граматичними формами імені Ель [uk.wikipedia.org/ wiki/Ель_(бог)]). Звернімо увагу на другу частину, першого вірша книги Буття [Буття 1:2], яка на івриті читається: «вэ-руах Элохим мэрахэфет аль-пней ха-маим» – «і дух Божий витав над водою». Слово «руах» з івриту переводиться як «дух», і має ще одне значення – «вітер». Слово «Елохім» вживається в Біблії не тільки для позначення Бога, але і для вираження найвищого ступеня якості або властивості того чи іншого предмета або явища – «могутній, дуже сильний».  Тоді фраза набуває більш зрозумілий сенс – «сильний вітер проносився над водами» [Тантлевский И. Введение в Пятикнижие. – М.: РГГУ, 2000. – С. 96].  Перші слова Біблії в оригіналі, на івриті, звучать так [Буття 1:1]: «Берешит бара Элохим эт хашамаим ве-эт ха-арэц» — «На початку Бог створив Небо та землю». Отже, стає зрозумілим, що Елохім як вираження божественної сили, є водночас і тим «Єдиним Богом Творцем», якому поклоняються християни. Наші дослідження приводять нас до висновку, що Бога Еля в якійсь мірі можна вважати «Батьком» аврамічного монотеїзму, його надприродна, надземна, виняткова сутність, караюча й допомагаюча протекція – це найдавніший архетип семітського народу, сформований з Природного явища сильного східного вітру Синайського півострову. Для розуміння, прикладом найдавнішого Природного архетипу праіндоєвропейського народу являлися образи Батька Неба з Матір’ю Землею, які породжують всежиття. В релігійних реформах тоталітарних імперій природні архетипи мали віджити, бо не в усіх кінцях імперії дме східний вітер, чи родить земля, а надприроду на «вістрі спису» можна утвердити для всіх.

Все ж до могутніх тоталітарних режимів, «збирачем земель» на релігійній базі постав іудейський цар Іосій (639/640 — 608/609 до н. е.). За його правління відбулась монотеїстична релігійна реформа шляхом злиття двох культів – Елохіма і Яхве, внаслідок чого утворився єдиний узагальнений образ Яхве-Елохім чи Яхве-Бог. Інші старі, племені культи підлягалися знищенню, разом зі святилищами і язичницькими жерцями. Було знищено найбільш давнє і шановане святилище в Вефиле (Бет-Ел), відоме з Х віка до н. е., святилище в Араді – його орієнтація і загальне планування багато в чому нагадує  Храм Соломона в Єрусалимі, що був побудований майже через століття. Але ще більше святилище схоже з описом Скинії в пустелі, побудованої при Виході з Єгипту за вказівкою Мойсея [Гомберг Л. Добрая земля за Иорданом. – «Алетейя»  2017. – С. 58]. Було ліквідовано язичницьке святилище в долині Гінном, що знаходилось на південь від Єрусалима. За біблійними переказами у цій долині приносилися дитячі жертви семітському богу Молоху [2 Хр. 33:6; Іс. 30:33, Іс. 57:5, Єр. 7:31-32, Єр. 19:6-14]. Після релігійної реформи іудейського царя в долинні Гінном утворилося «пекельне звалище», там спалювалось різне сміття, трупи злодіїв, міський непотріб. Це місце, де не припинявся горіти вогонь (його підтримували додаванням сірки), стало символом Талмудичного, потім Новозавітного (в православ’ї «пекло» рівносильне поняттю «гієна вогняна» — від назви долини Гінном, з єврейського ґегінном), а згодом вже й Коранічного пекла.

Після релігійних чисток, невелике коло священиків та книжників зібралося навколо королівського двору, де вони вперше розробили концепцію YHWH як єдиного бога світу [Gnuse, Robert Karl. No Other Gods: Emergent Monotheism in Israel. – Sheffield Academic Press. 1997 –  Р. 225]. Це була централізація світської та релігійної влади, тепер «Тора» набула державного статусу, і зіграла вирішальну роль в становленні єврейського об’єднання та націоналізму, несучи в собі ідеологічні установки для свого етносу, які «Захистились Законом».

Успіхи подолання сепаратизму й узурпація влади на синтезі культів не залишилась непоміченою для етносів що вступали в культурний обмін з євреями і мали амбіції побудови «світової держави». В центрі еллінської культури – Александрії, в III ст. до н.е.  «Тору» вже було переведено на грецьку мову, вона отримала назву Септуагінти. Хоч греки й зневажливо ставились до євреїв, важливим було вивчення текстів, які підтримували їх націоналізм (межуючий з фашизмом) не зважаючи на відірваність від своєї землі. Перекладачами були елінізовані іудеї, що жили в Александрії Єгипетській й повсякденно спілкувались грецькою, читали грецьку літературу,  використовували грецьку мову на службі в синагозі й в сімейному культі. Так греки дізнались з єврейських текстів, що єдиний Бог Ізраїлю заради порятунку євреїв має послати на Землю Месію з роду Йосипа.

З’являються філософи, які намагаються пов’язати догми юдейської релігії з грецькою філософією, з них видатною постаттю виокремлюється Філон Олександрійський, який щосили намагався примирити грецьке розуміння Бога, якого можна зрозуміти, з іудейським трансцендентним Богом. Монотеїстична релігія Ізраїлю, філософська думка Греції, політичні амбіції Риму, які згрупувались, в результаті малі далекосяжні наслідки для релігійної історії Світу, ставши більш політичною системою, ніж соціальною. Новостворена  релігійна інформаційна система мала задовольняти ефективне управління всіма ресурсами глобальної імперії, релігійні уявлення мали забезпечувати бажані типи поведінки народів в транснаціональних відносинах.

Так, інформаційна бомба, яка готувалась століттями в рабіністичних колах про грядущого Месію, була використана державним апаратом Римської Імперії. Діяльність Ісуса з Назарету і формування історій навколо його образу, мало цінність тільки в світлі пророцтв іудейських старців,  успадкував всю цю міфологічну амуніцію, державотворці запустивши її в хід в цілях підлаштування під свої потреби, таким чином був створений «Ефект Едіпа». Фундаментальним положенням християнства стала ідея про те, що Ісус – це вже той Месія (грецький переклад слова «Месія» — «Христос») з «релігії пророків», і він прийшов для всіх народів, щоб всіх їх об’єднати. Така месіанська задача не була сприйнята в іудаїзмі, бо ж Машиах мав прийти лишень до євреїв, щоб здійснити позбавлення (геуллу) народу Ізраїля, включаючи політичне звільнення з-під влади інших народів. З точки зору іудаїзму, особистість Ісуса з Назарета не має ніякого релігійного значення і визнання його месіанської ролі [Пинхас Полонский. Евреи и христианство]. Звісно, що переінтерпретація месіанського завдання не була сприйнята єврейською елітою, але ж з іншої сторони, тепер їхня національна релігія мала унікальну можливість нести базові елементи іудаїзму в народи світу, отже освячувати їх пращурів і нащадків. Рабини розуміли, що християнство ніколи не зможе до кінця відділитися від іудаїзму, бо ж нова релігійна система Римської імперії заснована на пророцтвах Танаху. Легітимізація християнського віровчення постійно потребувала звернення до Танаху-Старого Завіту, тому імперський Новий Завіт, який вже був написаний грецькою мовою, поєднали й канонізували з єврейським Танахом-Старим Завітом – цей «шлюб Сходу і Заходу» отримав назву «Біблія» (з грецької – «збірка книг»).

В культурну ойкумену Єврейсько-Грецької Біблії потрапили десятки народів і держав, ця культура була основою для ідеології країн-імперій, які використовували релігію для своєї територіальної та економічної експансії.

Все це варто було ще раз пригадати, щоб звернути увагу на те, що інформаційна революція останніх десятиліть зібрала достатню кількість достовірних «інформаційних фактів», щоб зрозуміти закономірності розвитку етносів, а відтак і їх вірувань, процеси синкретизму Природних вірувань з політичними проектами, пристосування духовної культури до релігії. Зв’язок етнічних культур з географією безсумнівна. Безсумнівно й те, що вся складність формування вірувань з Природи доповнюється зиґзаґами історії етносів. Все ж, людство у своєму становленні й основі має єдиний механізм – Природу, будь то семітська (приклад якої розглянуто) чи індоєвропейська культура або ж цивілізація Майя.  Ми стаємо на порозі світового визнання, що людина починатися з Природного, а не з надприродного, отже й дух людський починається в природовірстві. Які б не були різні релігії світу, їх носії однаково дихають, на шаманіста однаково впливає земне тяжіння як і на католика, і ніхто не зможе довести, що хтось з людей розмножується по іншому. Організм не може діяти за межами Природи, Природа знаходиться всередині наших тіл, наше фізичне існування однаково невіддільне від неї. Отже, за людським релігійним різноманіттям криється єдиний виток – дух людський, породжений стихіями матеріального і духовного, і лише він спроможний об’єднати й довести одвічну істину, що Бог єдиний для всіх.

Поняття духовності часто порівнюють з релігією. За нашим визначенням духовність – це вроджений і ключовий елемент в людській природі, зосереджений в Природі-Космосі, є джерелом життя й свідомості. Перехідною структурою від духовності до людських організаційних потреб і інтересів (що часто виходить за межі людяності) є релігія. Релігія пов’язана з практикою і правилами поведінки, які пов’язані з окремими релігійними установами. Джерелом останніх є світ у вигляді приписів й часто невідповідних етносам традицій, тоді ж як духовність це внутрішньо-психічне відчуття особистості, яке розвивається на основі єднання з Природою і традиціями власного культурного поля. Досвід історико-культурного існування людства засвідчує, що культура не може розвиватися без своєї основи – Природи, отже існує процес зворотної залежності Бог-Природа-Людина.

У Природи не може бути релігії, відтак визначення «Релігія Природи» (nature religion) — це юридичний термін, необхідний для визначення законного статусу релігійних громад при їх державних реєстраціях. Це обговорювалось на Першому Світовому (установчому) конгресі етнічних релігій (WCER) 1998 році, у Вільнюсі. То ж розвиток духовності, може мати вираз без релігії.

Духовність – це те, що всередині нас від Природи, не треба шукати того, що вічно з нами. Те, що виражається через релігію, організаційними структурами береться під контроль. Але ж дух людський не можливо взяти під контроль, під контроль беруть споруди. Завданням патріотів України мусить постати не реставрація форм минувшини, а наукове пізнання й глибоке усвідомлення успадкованої з тисячоліть Природної духовності. Консолідуюча сила природовірства безмежна, — якщо не робити його подобою тоталітарних релігій, а залишити якістю народної, духовної культури.

Тенденція сучасного світового простору є перехід на етап постіндустріального суспільства.  Це вимагає зміни старого і становлення нового взірця світоустрою. Постали проблеми порятунку Природи від людини, руйнівних антропогенних впливів, майбутнього Землі, утвердження відповідальності за спричинене.  Утворюються нові транснаціональні релігійні течії, що пропонують вирішення сучасних світоглядних проблем, з одночасним поширенням свого, власного культурного поля. Тут процес стає подібний до економічних світових відносин, де можливо як імпортувати так і експортувати. В релігійному світі як і в економічному можна стати споживачем чи постачальником, в залежності від потужності підприємства. В цьому процесі взаємообміну більш сильніші стають над слабшими, прививаючи цінності свого релігійного поля. Для народів такий стан справ викликає страх втрати своєї корінної ідентичності, мови, традицій тощо. Отже, спроби релігійної глобалізації в суспільстві викликають також й інверсійні процеси, що є стихійною відповіддю знизу, від самого народу на виклики глобалізації.  Це турбує й застарілі архаїчні структури, як то РПЦ з його Предстоятелем Кирилом, який засвідчив: «В глобальному світі не можна ігнорувати міжнародні структури, а тому «Русский мир» має активно виявляти свою присутність на міжнародних теренах… Сучасність спонукає «Русский мир» мобілізувати весь свій потенціал для того, щоб не бути поглинутим різними владними політичними й економічними центрами, що може надто легко відбутися за умов глобалізації…» [Радонеж. – 2010. -№10. – С.2].

Проблема релігійних глобалістів полягає в тому, що світові релігійні центри пропонують загальнолюдські цінності на основі конкретних особистостей – месій, священних текстів тощо, історія розвитку яких була в певному часі, на певній географічній території й залежала від того народу, на чиїх плечах ця ідеологія була піднята. У світі не було і не буде людської особистості, яка була позаетнічною. Чи можна приховати в сучасному інформаційному світі, що ці ідеології часто слугували опорою для утворення власне незалежних держав, чи слугували ідеологічним доповненням до «світових імперій», часто ці світові релігії поширювались силовими методами.  Кожна з цих релігій має свої зони впливу, вони можуть взаємодіяти, але не об’єднуватись, і наврядчи їх можливо охарактеризувати як загальнолюдські.

Разом з цим, для суспільства залишається глибокий вроджений архетип своєї батьківщини, віри предків, власної традиції що призводить до рухів антиглобалістів у світі.

Вірування дуже глибоко закорінені в культуру. Якщо підійматися по сходах об’єднуючих ідей, то найвищою сходинкою виявиться все ж таки духовність. Основою єднання людства є дух, а не політичне чи економічне співтовариство. І якщо на конфесійному рівні не вдається об’єднатися в одному прагненні до передового досвіду людства, то необхідно вийти на новий рівень бачення, на рівень надконфесійності.

Глобальним об’єднуючим явищем релігія може стати не за своїми конфесійними ознаками, а за своєю Природою. Спільну основу цивілізації слід шукати у вченні про походження людини, а отже й у походженні релігії, оскільки вже доведено, що вірування це специфіка людської діяльності. Існування релігії без людини не можливе, як і людини без Природи. Даремно шукати об’єднання людського духу поза Природою, в «Другій Природі» (в надприроді), яку людина створила і зробила пріоритетним середовищем свого духовного життя. Возвеличуючи штучність, ми цілком справедливо випадаємо з об’єктивної справжності, бо втрачаємо задані орієнтири, по яким необхідно було б спрямовувати життя.

Якщо людина виникла не водночас і не раптово, а є продуктом складного, досить тривалого еволюційного процесу, то разом з формуванням її біологічної особливості, формувався і дух людській. І вже на знаннях про походження людини, зародження найдавніших релігійних вірувань, наявності спадкоємності в процесі релігійної синкретизації, можемо вийти на першооснову єднання.

Англійській філософ Томас Гоббс, аналізуючи проблеми суспільства та держав, зазначав, що в основі всіх явищ знаходиться вроджений стан людини, який він характеризував «намагання одних націй перешкоджати у досягненні  своїх цілей іншим націям». Проблеми суспільного протистояння досліджено у працях П. Сорокіна [Сорокін П. Система социологии. – М. : Астрель, 2008. – 1003 с.], Б. Поршнєва [Поршнев Б. Социальная психология. – М.: Изд-во «Наука», 1979. – 232 с.], В. Васютинського [Васютинський В. Інтеракційна психологія влади : [монографія] – К. : КСУ, 2005. – 492 с.], А. Конфисахора [Конфисахор А. Психология власти. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – СПб. : Питер, 2004. – 235 с.], Г. Почепцова [Почепцов Г. Контроль над розумом. – К.: Видавничий Дім «Києво-могилянська академія», 2010. – 350 с.]. Відтак, існує прихований стан міжгрупового протистояння. Цей механізм співіснування людей  «Ми-Вони», здавна був предметом боротьби за розуми, переконання людей, світогляд – як вищого регулятора соціальної поведінки. У якості ресурсів, які використовуються для протиставлення, на перший план виходять інтелектуальні й ідеологічні надбання.  І від того яка країна випередить своїх суперниць, залежить її процвітання та політичний вплив, бо все це створює надбання культури, яскравим виразом якої є релігія. І тут, як би кому не хотілось, в релігійній культурі особливого значення набувають наукові знання. Саме розум є світоглядним орієнтиром й підґрунтям для інновацій, а не статичні форми тисячолітньої давності.

Ми українці, ввійшли в свою незалежність, коли нації вже пройшли етап національного, і взялись за глобальне. Нині, для збереження українства, вже не може бути замкнутої національної культури. З цим ми ризикуємо перетворитися в етнічну резервацію. Вже в цьому світі жодна цивілізована держава не може існувати ізольовано. Відносна закритість власного етнокультурного поля забезпечує певну сталість, багатьма сприймається як оберненість в минуле, «доблесні наші старі часи» [Велесова Книга] високоморальні й фундаментальні, але у світі сприймаються «як наші», а не «їхні», а ті старі часи несуть глибину загальнолюдського, що спроможне вирішувати світовий кризис, якщо реставрувати не «форму» а «дух». У сьогоднішньому світі, ми повинні віднайти себе не в супереч іншій ідентичності, а разом з іншими.

Запізнившись в історичній ході, часто забуваємо, що замкнений світовий інформаційний простір стирає кордони у сприйнятті. Все зараз порівнюється, переосмислюється, вивчається рівень розвитку сусідів. Солідно виглядають нестрижені дядьки в шкурах з вівчарськими посохами, але як експонати історичних обрядів, побутової культури. Застарілі форми мають віджити, старі шкури мають скинутись, щоб переродитись у нові вияви. Це стосується й етноконфесійних обрядових форм, які не сприймаються новими поколіннями. Оновлення є Природна еволюція. Або відбудеться загнивання, або розквітне відродження. Вже сама думка про відродження є містком в майбутнє. В цій зміні немає біди. Обряди втрачають свої часово-орієнтовні сенси. Те що було життєво необхідним тисячоліття тому, в сучасному світі може бути не пристосовано. Знову дух людський повинен спрямуватися в Природу, серед якої так багато вільного місця для сучасного.

В той час як рідновірські світогляди дробляться в незрозумілостях, всі патріоти усвідомлюють, що єдність – це основа будівництва. Звичайно, що тільки при відсутності знань не виникає розбіжностей. І певно, що не потрібно (й не вийде) будь-якою ціною підводити під «єдині стандарти» існуюче різноманіття, є необхідність  шукати точки дотику на спільних цінностях та інтересах. Однією з основоположних істин, що не може бути предметом суперечок для своєї доби є те, що людина ніколи не існувала окремо від Природи, що духовність була зароджена в ній, і необхідні передумови для наступного розвитку людства залежать теж від неї. До слова буде пригадати Іммануїла Канта, який у трактаті «До вічного миру» писав: «світ не може загинути сам по собі, оскільки в природних законах життя немає передумов його загибелі. Мир неминучий. Але для цього потрібен здоровий глузд, який здолає божевільні ідеї». Погодившись з цим, можливо сформувати засади єдності, що лежать в основі Природи, вести діалог на користь кожної людини, а не конфесії.

Релігійна перебудова світу дає багато можливостей. В часі суспільних трансформацій необхідно прийняти модель випереджувального розвитку, щоб не бути «дровами, які в цьому процесі згорять» (за  О. Білорусом). І вже невикористані історичні шанси лягають тягарем на нашу відповідальність. Робимо висновки, шановні українці, вже сьогодні!  Ми разом можемо створити духовні ідеали на яких діти України гідно впишуться в світовий простір або залишимо їх на «переплавку» в чужій масовій культурі.

 Д-р  В. Перегінець

                                              

Оставить комментарий