РЕЛІГІЯ ПРИРОДИ

         Завіт людини з Небом та Землею

  1. Історичне обґрунтування.

Дохристиянські часи Східної Європи прийнято вважати нецивілізованими, варварською епохою відсталих племен, які для наведення ладу на власних землях запрошують князювати іноземців та інтегруються в культурну матрицю західної релігії. Це упередження  було підсилено офіційною позицією Візантії, спадкоємниці Греції та Риму, яка вже з 330 р. н.е.  прийняла християнську релігію з політикою глобалізації на релігійній платформі. На дикунстві слов’ян також стоїть «Повість врем’яних лет» монаха Нестора-літописця, який для Римо-Католицької церкви став святим [1].

Вже з гомерівських часів, розвиток античної цивілізації забезпечувався рабовласницьким стрєм, що як доводять ряд науковців слугувало її розвитку [2]. Як спадкоємиця Римської імперії, Візантійська держава  успадкувала та зберегла культурні,  духовні, економічні надбання, продовживши політику релігійної експансії в світі. Р. Браунінг в своїй роботі «Рабство в Візантійській Імперії 600-1200р.», використавши колосальний пласт історичних джерел, справедливо сконцентрував свою увагу на характері розвитку «II Риму», до того ж деякі делікатні аспекти зазначеної проблеми Браунінгом навмисне не торкався: «…не затрагиваются в этой статье, например роль Византийской империи как посредника в торговле рабами между Северной и Западной Европой и мусульманским миром, позиция церкви по отношению к рабству, восстания рабов и участие рабов в борьбе других эксплуатируемых классов» [3].

Державотворення Давньої  Русі принципово відрізнялось від Античного та Візантійського зразка. Відкриваючи книги про Давню Русь, написані іноземцями очевидцями, автори  дивуючись відзначають, що моральні норми русичів забороняють торгівлю людьми і застосування рабської праці. В давньоруському лексиконі не зустрічалось поняття «раб», «рабство», отже система поглядів і цінностей полярно відрізнялась від західної цивілізації.

Зіткнення двох цивілізацій з різними класовими формами і релігійними ідеологіями природно породжували військові конфлікти. Найдавніша згадка про те, що греки напали на Русь відображена у Веді  родопських болгар [4]. Автори «Дощечок Ізенбека» описують греків з римлянами як найбільших античних ворогів, ворожнеча з якими тяглася до передодня хрещення Русі. Князі Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав стримували Візантійську імперію від експансії на землі стратегічного торгового шляху «Із варягів в греки», що спричиняло ряд військових конфліктів. Останній княжий похід на Візантію датується 988р. – це осада Корсуня в Криму князем Володимиром, після чого почалось поступове охрещення східних слов’ян, та втрата Русі свого місця в геополітичному просторі.

З прийняттям християнства князівсько-боярською елітою Русі в 988р., східні слов’яни – українці, росіяни, білоруси, від релігійно-політичних законодавців, отримали найнижче ієрархічне місце як в культурному, так і в релігійному характері, оскільки пізніше за всіх в Європі перейшли до християнського обряду, і, навернення до християнства народу проходило проблемно, розтягуючись на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии й приращении православного народонаселення» у 1847 p. охрещено 1522 язичників). Можемо стверджувати, що з християнством протягом всього останнього тисячоліття, етнічна релігія в Україні існувала, хоч і в таємних формах, паралельно [5].

Греко-римська культура стає вчителем своїх духовних підданих. Етнічна культура еллінів з культурою древніх семітських народів (яка поширюється разом з Біблією) стає світовою, разом з тим, етнічна культура слов’ян піддається меншовартості і демонізації: «І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну» [6]. Але ж з давніх часів відомо, що культура етносів є безпекою і запорукою благополуччя нації, а також лідерів цієї групи.

Підкріплено авторитетом певних інституцій та освячене церковно-політичними доктринами, досі живе стереотип примітивності східно-слов’янського етносу.  І так було б і надалі, якби цивілізаційні проблеми ХХ – початку ХХІ ст. (війни, революції, релігійні конфлікти) не примусили науковців поглибитись у витоки цивілізаційних засад, без чого не  можливо зрозуміти причини катастроф та перспективи їх вирішення. Разом з цим, почала розкриватись культурна епоха, яка передувала рабовласництву. Дослідники, мовознавці, археологи, народознавці-етнографи та інші фахівці, застосовуючи сучасні методи досліджень, почали шукати витоки найдавніших ведичних культур на обширних територіях континентів. Таким чином, коло пошуків поступово звужувалось до території межиріччя Дніпрово-Дунайського водного басейну. В скарбницю наукових досліджень, які відносять зародження та формування ведичної культури до цієї території слід віднести В. Рен-Бойковича «Колиска культури людства» (Нью-Йорк, 1983), О.М. Трубачова «Indoarica в Северном Причерноморье» (Москва, 1999), С.І. Наливайка «Таємниці розкриває санскрит» (К., 2000), А.Г. Кифішина «Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тысячелетий до н. э.» (К., 2001), Ю.А. Шилова «Прародина ариев» (К., 1995), В.О. Сафронова «Индоевропейские прародины» (Горький, 1989), І.Ф. Ковальової «Социальная и духовная культура племен бронзового века (по материалам Левобережной Украины)» (Днепропетровск, 1989). Роберт Макрам, Уїльям Крен і Роберт Макнійл доводять походження англійської мови і всіх індоєвропейських мов з мовного середовища Середньої Наддніпрянщини («The Store of English», 1986). За всесвітньовідомим російським академіком Б.О. Рибаковим: «Предки арийцев жили в Поднепровье… Есть все основания предполагать, что «Ригведа» зародилась на берегах Днепра. В русской летописи упоминаеться слово «останцы». Это те, кто остался жить [на берегах Днепра], хотя племена отправились в Индию. Мой призыв к украинцам: займитесь изучением санскрита [на котором написана индоарийская Ригведа], по языковым признакам найдите среди своих племен «останцев» — и востановите связь времен» [7].

Всі ці роботи провідних дослідників розкривають картину зародження й формування ведичної культури, яка базувалась на Природних культах, а представники «офіційної науки» та певні інституції роблять все можливе, щоб українці не збагнули правду про себе, про свою мову, праісторію, власну духовну культуру.

Отже, «варвари» — за сучасними науковими дослідженнями широкого кола джерел, виявляються етнокультурним ядром народів, і ведична спадщина «Вкраїни» може постати як майбутнє людства. Хоч східні слов’яни й посіли останнє місце в християнсько-европейській культурі, і пізніше за всіх зазнали хрещення, вони залишаються першими в збережені і зародженні праіндоевродейської культури, яку майже втратили західні народи, зазнавши раннього впливу християнства.

Американський археолог і культуролог Марія Ґімбутас, поєднавши данні археологічних та лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини народів носіїв праіндоєвропейської мови, вивела карту міграцій індоєвропейців.

ріс1а

Рис. 1. Рожевим позначена прабатьківщина індоєвропейців згідно «курганної гіпотези» американського археолога і культуролога Марії  Ґімбутас.

ріс2а

Рис. 2. Світова карта розміщення грунтів на земній кулі (чоним позначено світові чорноземи).

 

ріс3а

Рис. 3. Карта супутникового спостереження за орними землями в світі (жовтим позначено постійні пашні).

Чи випадковість, що співставивиши карту світових ґрунтів з картою прабатьківщини індоєвропейців, 70 % найбільшого природного багатства планети Земля – чорноземи знаходяться на цій території.

Територія нашої країни була одним із найстародавніх центрів землеробства в Європі. Так, в неолітичній стоянці біля с. Чапаєвка (південна околиця Києва), в глиняному черепку було виявлено відбиток зерна культурного ячменю, що є доказом обробки хліба в Східній Європі в IV – III тис. до н. е. Археолог Є. Штерн встановив, що за 2600 років до н. е. м’яка пшениця з південноросійської рівнини була експортована в Фессалію, звідки поширилася по всій Греції. Тенденція збереглася і в скіфський період, відзначався інтенсивний експорт пшениці з Північного Причорномор’я в Грецію.

За дослідженнями академіка Б.О. Рибакова слов’яни були носіями предскіфської зеблеробної чоронліської культури, яка існувала в Середньому Подніпров’ї в X -VII ст. до н. е. [8].

Візантійський автор Маврикий Стратег, кажучи про слов’ян, відзначає, що: «В них велика кількість різної худоби і плодів земних, що лежать в купах, особливо проса і пшениці».  Під час нападу на слов’янські землі цей полководець рекомендував візантійцям як слідує їх пограбувати: «Знайдене у ворожій країні продовольство не слід знищувати на місці і марнувати, але намагатися перевезти його в свою країну на в’ючних чи тваринах або кораблях» [9].

Оскільки беззаперечно визначити індоєвропейську прабатьківщину археологічними методами на сьогоднішній день не вдається, а розгляд всіх відомих гіпотез не входить в нашу задачу, можемо йти шляхом логічно-інтуїтивної діалектики, стверджуючи, що рівень розвитку землеробства і найбільш придатні землі для цього, слугували колискою праіндоєвропейців та формування на цих землях Природних культів пов’язаних з їх господарською діяльністю.

Остання обставина пояснює не унікальність етносу, а природний осередок, який вплинув на формування автохтонної культури та психології народу, які вийшли з цих земель. Це унеможливлює розвиток національної амбітності, культура та віра, яка залежала від природи є життєдайною планетарною актуальністю. Тому, безпідставним є вчення про богообраність одного із народів – Природа не може віддавати свої права якомусь з народів.

Завдяки таких технологій як колесо та колісниці, праіндоевропейці змогли заселити величезні простори Євразії. Будучи хранителями раннього природного світогляду, розсіяли зерна релігійно-міфологічного розуміння серед багатьох сучасних народів. Шляхом встановлення загальних рис серед етнічних релігій різних народів, можливо відновити чистоту первинного відносно трансформованого з часом вторинного світогляду.  Тим самим повернувшись у лоно вірувань з якої постали сучасні релігії, наблизившись до первинного стану близькості людини і Бога.

  1. Концепція триєдності.

Як зазначають релігієзнавці, всі складові цієї цивілізації так чи інакше йдуть своїм корінням в язичницьке минуле. Всі вірування, культи, ще до виникнення «світових релігій» були язичницькими чи такими залишаються. Хоча прийнятий термін «Язичництво» (від церк.-слов. я҆зици «народи», переведене з єврейської термінології  Гой (‏גוי‎‏‎) чи  Нохри (‏נָכְרִי‎‏‎)), відноситься до християнського богослов’я, і походить з «Нового завіту» як поняття що протиставлене першохристиянським громадам [10] та означає всі інші неаврамічні релігії. У «Велесовій Книзі» зустрічаємо термін «ЕЗЕЦЕ» — яке означає народ, наближене до язичники, ті хто дотримується своєї мови. Однак цей термін не визначає самоназви віри народу. Так як в історичних джерелах термін, який би визначав епоху праіндоєвропейських вірувань відсутній, ми схиляємось до визначення, яке відповідало основі традиції, Природі, і формулюємо визначення з умов сучасного розуміння, саме «Релігія Природи».

Тільки етнічні культури Природи різних народів можуть являтися основою всіх пізніших «світових релігій».

Розвиток спільноти залежало від пануючого в ній світоглядного спрямування, власного чи нав’язаного. В людську природу закладено з плином часу копіювання старого для створення нового, тому старі вірування певною мірою трансформувалися і впливали на нові. Цей процес абсолютно точно можливо дослідити з відносно сучасних релігійних напрямків та з сучасних досліджень трансформацій релігійних вірувань аборигенних суспільств Австралії і Африки.

Періодизація розвитку індоєвропейських вірувань можна розділити на три періоди:

  1. Єра матріархату.  Приблизно датується 5700 – 3300 роки до н.е. (протонеоліт та неоліт). Період відзначається груповим або  нестійким парним шлюбом. В господарському житті переважає «мотижне землеробство» та збиральництво – типово жіночі заняття. Зі збільшенням ролі землеробства в господарському житті людей збільшилася і роль жінок в суспільстві. Це була влада жінки над чоловіком і дітьми. В матріархальних суспільствах,  де релігійну картину світу формує мати, відзначається наявність розвиненого пантеону жіночих божеств,  а також наявність на чолі пантеону  жіночого божества, яке уособлює велику Богиню-Матір. Як і багато інших народів нашої планети (особливо в аграрних культах), індоєвропейці співвідносили жінку з Землею, яка має необмежену здатність до народження. Культ Богині-Природи, Землі-Матері і Землі-Жінки найдавніший в історії людства. За спостереженнями учених, культ Великої Богині, згодом перейшов на християнські образи Оранти, Божої матері [11].

Згодом, з переходом від мотижного землеробства до орного землеробства і скотарства, соціальна роль жінок впала. Подальший розвиток продуктивних сил зумовив перехід до патріархальної організації родового суспільства з розвитком чоловічих культів.

  1. Ера Патріархату. Приблизно датується 3300 – 2800 роки до н.е. (Період відзначається стійкими парними шлюбами (моногамія сім’ї). Це ера металу та металургійної революції. Суспільство відкривши для себе перше залізо, почало пристосовувати його до оброблення землі, так мотиги замінюють плуг. З цим підвищується роль чоловіка в господарстві, суспільстві та родині. Обробка металу, плужне господарство дозволило освоювати недоступні раніше області. Необхідно відмітити важливий факт, що освоєння «плужного землеробства» призвело до різкого зростання чисельності населення.  Так, за підрахунками Б.Ц. Урланиса, на одній і тій же території  скотарство могло прогодувати в 20 разів більше людей, ніж полювання, а землеробство – в 20-30 разів більше, ніж скотарство [12]. Відповідно ера патріархату призводить до демографічного вибуху, що збігається з початком «плужного землеробства». З цим починають розвиватися загальнородові чоловічі культи. У пізнішій церковній «Повісті минулих літ», вставка якої збереглася в Іпатіївському літописі під 1114 р. знаходимо: «вь время царства Сварога спадоша клеще с небес, нача ковати оружье. Прежде бо того палицами и камением бьяхуся. Ть же Феоста (тогочасний Гефест) закон установи женам: за один мужь посагати и ходити говеющи… а иже прелюбы дѣющи, казнити повелѣваше. Сего ради прозваніе и бог Сварогь.». Розяснення: «В часи Сварога з небес впали кліщі і (люди) почали кувати зброю а до цього билися палицями і камінням.  Той же Феост (Гефест) закон встановив, жінкам виходити за одного чоловіка і зберігати йому вірність, а прилюбодійок велів стратити. Тому його і прозвали богом Сварогом». В цій вставці вживається Феост (Гефест) – це давньогрецький бог-коваль, якого літописець ототожнив зі Сварогом для того, щоб образ цього божества став більш зрозумілий читачам».

Ця літописна вставка описує початок ери патріархату, яка пов’язана з металургійним проривом, парними шлюбами та Сварогом. Б.О. Рибаков пов’язував появу Сварога з початком залізного віку.

Сварог (санскр. Sυar – світло, небо; sυarqas – блискуче небо) – це загально праідоєвропейський патріархальний культ чоловічого початку, який співвідносився з Небом. Розвиток культу припадає на збільшенні ролі чоловіка в суспільстві. В цей період  Батько Небо з Матір’ю Землею зв’язалися нерозривним шлюбним союзом.

Літнє Небо обіймає Землю своїми гарячими обіймами, як наречену чи дружину, розсипає на неї скарби свого проміння і життєдайних вод, Земля від того стає вагітною, а тому й плодоносить. У зимову пору вона кам’яніє від холоду і стає безплідною, а з приходом весни «приймається за свій рід»           Мати Земля запліднюється Батьком Небом, породжуючи все живе в природі.

  1. Єра Триєдності Богів. Приблизно датується з 2770 р. до н.є. За пріодизацією М. Чмихова – це Єра Дажбога, що збігається з виникненням держави. Період відзначається виникненням взаємопов’язаних Сварога й Дажбога. Творцем Дажбога загально визнається Бог Сварог, саме тоді склалося уявлення про взаємопов’язані Небо – Сонце – Землю – верховні божества. Символіка Дажбога є незаперечно сонячною, а Сварога – свастично-хрестова, небесна (Сварга). Якщо оперувати логіко-аналітичним світорозумінням, то за уявленням праіндоєвропейських культур, Небо — це та субстанція, по якій сонячна енергія передається до Землі, тому сонячний Бог який дає світло (вогонь) завжди зв’язаний з просторовим Богом. З цього зрозуміло нерозривний тандем Сварог – Дажбог. Показовим є те, що після 988р. значна частина язичницьких богів перейшла на християнських святих. Так, в першу чергу звертає на себе увагу фігура християнських близнюків Кузьми й Дем’яна, які злилися в народній свідомості в один образ і асоціювалися зі Сварогом. «Кузьма- Дем’ян християнський псевдонім дохристиянського бога Сварога» [13].  Кузьма і  Дем’ян покровителі ковалів, хранителі кур «курячі боги». Зв’язок Кузьми і Дем’яна з курми пояснюється як мінімум по двом причинам: червоні кури, особливо півень був тісно пов’язаний в народному фольклорі з сонцем, також з домашньою птицею, що приставилося дикості людської культури. Зв’язок з ковальством Кузьми з Дем’яном перейшов від небесного коваля Сварога, хоча реальні Кассіан і Даміан, ніякого відношення до ковальства не мали як і до курей, і всі подібні риси в народних легендах, ми можемо віднести до східнослов’янських уявлень. На якомусь етапі секуляризації етнічних вірувань Сварог-Дажбог розділилися як окремі Боги, хоча з християнських близнюків Кузьми і Дем’яна збереглися образи Сонця та небесного коваля, що цілком відповідає Сварогу-Дажбогу.  За дослідженнями академіка Ю.О. Шилова: «Не виключено також, що козаки-ковалі Кузьма та Дем’ян є втіленням божеств – Сварога та його сина Дажбога» [14].

В давньо-ведичному пантеоні індуської міфології, існував культ бога Дьяус-Пітар, небесного батька, який асоціювався з богом неба і небесного світла, був чоловіком Прітхві – Матері Землі.    У ведичній космології Дьяус-Пітар і Прітхві складали всесвіт. Але з часом найстаріше божество ведичного пантеону Дяус-Пітар витіснив образ Варуни. У «Ріг-Веді» згадується культ Дьяуса (був відділений від Пітар), який знаходився на стадії згасання, а пізніше зовсім зник з пантеону і з’являється тільки епізодично в Махабхараті. За допомогою індо-арійських паралелей, стає зрозумілими культ Сварога-Дажбога, які були розділені подібно Дяус-Пітар і відповідність Прітхві – Матері Землі.

Три Єри в житті праіндоєвропейців послідовно сформували цілісну основу Природного мирогляду. Таким чином, мова йде про розвиток Природних вірувань на протязі як мінімум 4-6 тисяч років. Географічне розташування наших земель (в помірному кліматі північної кулі),   унікальні чорноземні землі з світоносною силою Сонця, впливали на психологію предків і створювали умови для формування їх духовної основи – Релігії Природи –  Триєдиний союз Богів Землі-Сонця-Неба, які породжували все. З цієї основи розвивалися всі слов’янські народи. Трійця являється основною концепцією практично всіх релігій, але відірвавшись від первинного стану Бога, вона набула різних форм. Основа Природної троїчності зустрічається в усіх етнічних віруваннях, тому не може бути обмежена будь-якою релігією або традицією. Це еволюція свідомості людей, які були ближче до Бога, в якій Космос-Природа представлена Богами.

За космогонічними поглядами стародавніх українців, первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з первісною матерією жіночої статі, утворила всі явища на землі, і РІД людський (За Я. Головацьким). Дійсно, хіба взаємодія Землі з Сонцем в певний період Простору (Неба) не породжують 4 пори року, кожна пора року породжує свою природну стихію і явища, і всі ці складові, які діють невід’ємно один від одного формують біосферу, у якій проживають люди, тварини, рослини. Ці елементи діють тільки в взаємодії, породжуючи один одного і людину.   Людина в цій ланці – частина божественного, вона вступає в релігійний зв’язок з душею всесвіту, і теж стає співучасником Його безсмертя. З цього слідує, що Природа-Бог присутня у всьому і є причиною всього.  З єдиного породжується багатопроявність.

Кінець залізного віку, який почався близько 1178 p. до н. е., характеризується значними втратами етнічних знань, послабленням зв’язків між поколіннями, а також релігійною глобалізацією, що виявилася в поширенні світових релігій [15]. З цього часу відбувається поступове злиття та уніфікація двох релігійних напрямків – етнічних та світових. Етнічна віра все більше дробилася на мозаїчні фрагменти первинного божественного знання, відділяючись від таємниці Бога. Подвійність напрямків породило подвійність моралі, виникають зародки поділу на класи суспільства.

З плином часу основа Природних вірувань поступово забувалась, переміщуючись в колективне безсвідоме, і стираючись пізнішими образами Людей – Богів. Час породжував релігійний плюралізм теорії і одкровень. Як казав філософ Парамахамса Харихарананда: «Більшість людей не в змозі знайти Істину, бо вони заблукали в лісі теології і подорожують з однієї нетрі теорії до іншої».

Але, разом з тим, вважаємо, що всі релігії можуть привести людей до початкового духовного досвіду тому, що беруть витоки з «Релігії Природи» — першої релігії людини розумної. Таким чином, які б не були різноманітні релігії, всі вони кажуть про одну й ту ж таємницю Бога. Божий задум не має досвіду чи етапів, на відміну від етапів релігійних доктрин, які відводять від первинного духовного стану цілісності з Всесвітом. Життєво необхідно на спіралі розвитку техногенного виснаження Землі, катаклізмів і руйнацій повернутись в духовній сфері до спіралі витоків «Релігії Природи», урівнявши баланси Природи з депресією «Цивілізації».

Світогляд рідної докласової Триєдиної традиції знаходимо у текстах «Велесової Книги», в унікальній кам’яній скульптурі Світовида, в народній традиції і фольклорних скарбах українського народу. Доходимо висновку що «Релігія Природи» праіндоєвропейців не зникла з часом під ударами Культуртрегерів, а продовжила існувати протягом усієї історії людства, проявляючись у різноманітних формах, у різних релігійних системах минулого і сучасного, а також зберігається у частині підсвідомої пам’яті народів.

Настав час об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців, починаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великої сім’ї індоєвропейських народів.

  1. «Велесова Книга» (Дощечки Ізенбека).

Глибокі дослідження «Велесової Книги» стали можливими завдяки передачі в Україну, в 2003р. архівів Юрія Миролюбова засновникам громади «Релігія Природи». Так після довготривалого наукового вивчення оригіналів першоджерел та копій, які відносяться безпосередньо до «Велесової Книги», Миролюбова, Ізенбека, Куренкова та інших пов’язаних осіб, було зроблено неупереджену об’єктивну оцінку всіх обставин знахідки та оцінку самої знахідки. На даному етапі хотілося б поверхнево розкрити результати досліджень, які вказують на концепцію  ТРИЄДНОСТІ «Велесової Книги» та цілісності системи Природних релігійних уявлень .

«Велесову Книгу» умовно можна розділити на етапи формування уявлень притаманних світогляду докласового суспільства (яке також збереглися в первинних вченнях Індії) та світогляду трансформованому з часом і наближеного до зародків класового суспільства.

За дослідженнями, світогляд який відповідав докласовому суспільству характеризувався триєдність або тринітарністю.   Шанування Триглава (Трійці) і тричленний поділ єдиносущого Бога чи не вперше зустрічаємо у «Велесовій Книзі», що відображено також у пізнішій Ведичній літературі Єдиносущій Тримурті у складі творця сущого Брахми, захисника сущого Вішну.

У «Велесовій Книзі» виявлені місця з ритмічною організацією оригіналу тексту, це вказують на найдавніші фрагменти пам’ятки (вперше підмітив дослідник Борис Яценко).  Схоже явище ми зустрічаємо в текстах Корану, РігВеди. Це пов’язано з тим, що тексти довгий час зберігалась в усній традиції. Щоб облегшити запам’ятовуваність, тексти рифмувалися. Ритмічну організація тексту виявлено в дощечці що описує поклоніння Триглаву: „Се ви були перші, які поклонялися Триглаву і звідси здобули славу». Припускаємо що Триглав – це єдина цілісність Трьох найвищих божеств, які були основою індоєвропейської віри, докласового суспільства. Це цілком відповідає періодизації розвитку індоєвропейських вірувань, які послідовно сформували цілісну основу «Релігії Природи». Важливим завданням громади «Релігія Природи» було відшукати своє місце Богів в найвищому божестві Триглав, що відповідало етапу розвитку релігіозної системи слов’ян до впливу глобалізаторів. На основі хронологічних відповідностей давнини текстів та згадуваних в цих «дощечках» Богів, було зроблено висновок що Богами Триглаву були Сварог, Матере Сва (Матір Сва), Дажбог – викристалізувані Боги несуть особливу давнину і пов’язані з Природними образами – це загальнолюдські архетипи які відображаються у сприйнятті. За дослідженнями «Велесової Книги» академіком Юрієм Шиловим: «Звернімо, перш за все, увагу на те, що Матир-(С)о(ва)-Слава увібрала в себе уявлення про індоєвропейську Праматір-Землю, дружину Дьяуса-Неба, наступним втіленням якого став Сварог… Матир-Слава давніша й глибинніша від породженого Пріхтіві Землю Матіршвана, за яким проступає образ воскресаючого небіжчика, що підносить із потойбічного на небо вогонь – звідкіля вже боги наділяють ним смертних» [16].

Сварог з Матір’ю Сва за нашими висновками, складали подружжя, в міфологічному плані поєднання Неба з Землею. Сварог з Матір’ю Сва, могли мати не аби яке відношення до походження етноніму слов’яни та визначення поняття «славлення» — народних богослужінь.

На етапі формування слов’янської державності, з’являються пов’язані Сварог-Дажбог, тобто Небо (Простір) з Сонцем, в поєднанні з Матірю Сва-Землею склали цілісну систему вірувань — Триєдність Богів, чи Триглав – символи Вищих Космічних Сил зародження життя. В цю епоху людина розумна, еволюціонувала в людину космічну, усвідомивши себе єдиним цілим з Космосом-Природою. З основи Триєдності ніжче по ієрархії виникали Боги – природні явища, Небо – вода, блискавка, вітер, Сонце – небесний вогонь, Земля – поля, ліси, річки. Триєдині Сонце, Земля в певний період Неба (Сварги) породжували як приклад Бога зимового сонцестояння – Коляду і т.д. Отже сприймати багатоманітність Божеств, яка відображена в пам’ятці «Велесова Книга» слід не як примітивність (на чому наполягають чисельні дослідники), а як цілісну систему створену предками українців – де Боги вступають в силу один за одним, переходячи один в одного від Всесвіту до атому. При цьому дослідження громади «Релігія Природи», привели до висновку що «Велесова Книга», розкриває шлях розуміння єдиного Бога, творця Всесвіту з якого походить Все.

З матеріалів «Велесової Книги», які відповідають найдавнішій періодизації, знаходимо: «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що рахуватиме богів і віділятиме їх від Сврги, то вигнаний буде з роду. Бо не мали богів різних: Вишень і Сварог і іні суть множеством», «А се тече туга велика в краю нашім, яко димами степи наповнилися до Сварги, і Жаля плаче за нами, і Мати кличе до Вишнього, щоб дав їй вогонь до вогнищь наших». З матеріалів, які відносять «Велесову Книгу» до періоду експансії глобалізаторів та боротьби з класовою ідеологією, яка починає проникати на Русь: «Та бо Сурож погречена і не буде вже руська, бо там боги грецькі стоять. А тому відкинемо скорботу нашу і зважимося на інше. Хай виведе нас син світлий Інтрів із пітьми, маємо Вишнього – Захисника нашого. А старі часи то благо наше». Звідси можна зробити припущення, що Вишень, Вишній (Всевишній – поняття яке збереглось в українському лексиконі), один з найстаріших Богів праіндоєвропейської спільноти з якого походили всі Боги.

В індійському епосі ім’я Вішну трактується як той що «в усе проникає».

Борис Грінченко в «Словарі української мови» фіксує народну лексику «Вишній» — високий, верховний, небесний, Божий, і наводить вислів: “Господи вишній, чи я в тебе лишній?”.

Анатолій Багнюк відзначає: вишня “від слова “вишина”, а також “Вишній”, той, що найвище, тобто Всевишній Бог” [17].

Генеологічна система праіндоєвропейського пантеону Богів за «Велесовою Книгою», за результатами дослідження має наступний вигляд:

 

Первинна субстанція

Посередник між мертвою масою та всеоживляючим початком

 

(Вишень, Вишній, Всевишній)

Простір  

 Земля

            Сварог, Мати Сва, Дажбог

 

Сонце

Природні явища, Елементи стихій, Біосфра, Люди, Тварини, Рослини

 

Слушно зауважує Олександр Гільфердінґ (1831–1872), ніби коментуючи приведені висновки досліджень громади «Релігія Природи»: «Ніхто з європейських народів не підійшов так близько до розуміння єдиного Бога, як давньоукраїнські племена».

Німецький автор XII ст., Гельмгольд: «Не зважаючи на багатьох і різновидих божків, котрим святять поля і ліси, слов’яни не заперечують одного бога в небі, що панує над іншими богами, а сам лиш займається небесними справами. Інші боги зродилися з крові його, і вони тим досконаліші, чим ближчі родом і кров’ю до того найвищого бога богів».

Російський славіст О. Гільфердінг ще в XIX ст. зауважує: «Жоден поганський народ у Європі не підходив так близько до єдинобожжя, як слов’яни; то свідчить про глибину і ясність їх народної мислі. У міфології грецькій, римській, германській земля становила осередок і головну частину світу, а небо залежало від неї; слов’яни ясно уявляли собі всю марність земного світу в порівнянні з небесною безконечністю, а се вказує на більшу силу мислі і на чистоту морального почуття… Віруючи, що найвищий Бог займається лише небесними справами, балтійськи слов’яни вже й не поклонялися йому» [18].

Дослідження громади «Релігія Природи» прийшли до висновку: Форма релігійних вірувань розглянута в період формування докласового суспільства (державності), і відображена у «Велесовій Книзі» як специфічне ірраціональне знання з притаманною йому внутрішньою логікою, яку з позицій раціонального осмислення сучасності постає гармонійним стійким комплексом релігійних знань предків. Ця система не могла бути сформована штучним чином, її формування залежило від Природного осередку і господарської діяльності людини тогочасся. Ці дослідження можуть слугувати одним з доказів автентичності пам’ятки «Велесова Книга».

Література:

  1. Христианство: Энциклопедический словарь. Т. М, 1998. С. 738.
  2. Боннар. А.: Греческая цивилизация. Предисловие, Э.Д. Фролов. Петербургская кафедра античной истории, Медведев А. П. Был ли греческий полис государством?.
  3. Р. БРАУНИНГ Византийски й временник , том XIV. РАБСТВО В ВИЗАНТИЙСКОЙ ИМПЕРИИ (600—1200 гг.) С. 55.
  4. Веди родопських болгар
  5. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Т. 8. – Київ, 2010. – С. 270.
  6. Слово Св. Григорія Богослова. Памятники, III. 235. Паис. сб. 42. Гр. ид. сл.
  7. Рибаков Б.О. Передмова до книги М.И.Кикешева “Воззвание к славянам”(М.:1998).
  8. Рыбаков Б А . Язычество древних славян. М., 1997. С. 715.
  9. Мишулин А.В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по V II в. н. э. / / В Д И . 1941. № 1. С. 256.
  10. Буганов В. И., Язычество // Советская историческая энциклопедия.
  11. Боровський Є.Я., 1992. – С.92-93.
  12. Урланис Б.Ц. Рост населения в Европе. М ., 1941.
  13. Гиппиус В. Коваль Кузьма-Демьян в фольклоре / / Етнографіч-ний вісник. Ки.8. Киев, 1929. С. 15.
  14. Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – ІІ тис. до н.е. – Аратта. Київ, 2002. – С.128.
  15. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Т. 8. – Київ, 2010. – С. 270.
  16. Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – ІІ тис. до н.е. – Аратта. Київ, 2002. – С.116.
  17. Багнюк Анатолій. Символи Українства : художньо–інформаційний довідник – Тернопіль: Новий колір, 2008. – С.200.
  18. Васильев М.А.Страницы изучения древнерусского язычества в XIX в./М. Васильев– Ленинград, 2000. – С. 44-50.