ЯК ІУДЕЯ ІСУСА З ЙОГО ВІРОВЧЕННЯМ, ВИВОДИЛИ ЗА МЕЖІ ІУДАЇЗМУ ТА ЄВРЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ   

 

Релігія як форма суспільної свідомості постає одним із найдієвіших факторів, які впливали і продовжують впливати на формування долі народів, країн. Знаходячись в основі всіх соціальних інститутів, він постає одним з найпотужніших імпульсів, який може виконувати як інтегративну, так і дезінтегративну функції. Релігійні зв’язки виявляються міцнішими за інші – національні, расові, територіальні чи навіть сімейні [Релігійні процеси в перспективі їх виявів // Українське релігієзнавство. – К., 2012. – № 61. –  С.170].

         Релігійна сфера визначена внутрішньо-інтимною і такою що не може мати ніяких кордонів (в цивілізованих державах). Розповсюдження світоглядних, релігійних цінностей, які виникли на ґрунті буття націй, несуть здатність захищати свій спосіб життя, власні моральні цінності, традиції й впливати на самобутність народів, які не мають культурного спротиву. Самозбереження нації втрачається під впливом виховання людського розуму і серця «під дудук колонізаторів». В духовній сфері ніякі кордони не здатні захистити держави, тільки плекання власного світогляду, сформованого на власному ґрунті спроможне чинити опір «ловцям душ». Також зауважимо, що духовна безпека є складовою глобальної інформаційної національної безпеки.

Але як же влаштувати щоб релігійна система зароджена в певному етнічному колі, мала ширмові ознаки універсалізму та загальнолюдські мотиви, при цьому ще й несла непересічний зиск для власного народу. В цьому досягли не аби якого успіху знавці Божих справ єврейського культурного поля.

Сучасні позаконфесійні аналізи новозавітних текстів, показали, що Іудей Ісус із Назарету був фундатором «християнства», яке перш за все було контекстом тогочасного іудаїзму, мало чіткі очерки  єврейсько-іудейського віроповчального спрямування. Разом з тим формування в новозавітних Євангеліях антисемітських інтонацій, звинувачення іудеїв, всього еврейсього народу в «боговбивстві» є результатом пізніших правок, які були оформленні починаючи з Нікейського собору 325 р. та мали на меті обґрунтування позанаціональної, універсальної релігії на озброєння яку взяла Римська Імперія.

Іудеї вірили в месію, який повинен прийти з коліна Юдиного, з роду Давидового, знищити язичників і встановити всесвітнє іудейське панування. Ісус заявив, що він і є той месія, про якого сповіщали Пророки.

Як канонічні та і неканонічні існуючі євангельські тексти доводять, що Ісус представляє себе спасителем євреїв, виконанням всіх пророцтв. Але ж дійсно, він єврей за народженням та ритуалом якій виконують хлопчикам-іудеям на восьмий день після народження, іудей за світоглядом та по крові.  Це доводять три перші книги Нового Заповіту (Євангелія від Матвія, Марка і Луки), та й Євангелія від Івана, якщо не враховувати в ній антиіудейські, пізніші дописи. Як зауважує ізраїльський історик, релігієзнавець, дослідник іудаїзму в його відносинах з християнством, Д. Флуссер: «Картина, яку зберегли нам перші три Євангелії, досить ясна: єврей Ісус діє лише серед євреїв і хоче діяти тільки серед них» [Флуссер Д. Иисус, свидетельствующий о себе. — Челябинск, 1999. — С. 82].  Це положення пронизує весь Новий Завіт!

«Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» [Мт 5:17-18].

А тепер це ж саме місце Біблії, тільки в адаптованому для іудеїв перекладі  Д. Стерна:

«Не думайте, що я прийшов відмінити Тору чи Пророків. Я прийшов не відмінити, але виконати [доповнити до досконалості]. Саме так! Кажу вам, що до тих пір, поки не щезнуть небеса і земля, навіть йуд чи риска не щезнуть з Тори, доки не станеться все те, що мусить статися» [Еврейский Новый Завет. / Пер. Д. Стерна. — М., 2004. — С. ix].

Більшість християнських коментаторів Біблії зазначають, що Ісус із Назарету, Новим Законом (Новим Завітом) зупинив дію старого Закону – Тори, але інші дослідники вбачають що Ісус не міг бачити своє віровчення поза іудаїзмом, а доповнив його новим змістом, більш поглибленим.  Це підкріплюється самим Спасителем в притчі про насіння: «спершу стебло, потім колос, а тоді – повно пшениці в колосі» [Мк. 4:28].

«… Старий Завіт походив на пусту, ненаповнену посудину чи, інакше, був лише формою, яка не мала внутрішнього змісту. Христос наповнює цю посудину; дає формі внутрішній зміст і сенс. … При цьому наповненні залишається недоторканим все, що мало міцну цінність і значення у старозавітній релігії». [Толковая Библія, или комментарій на всь книги Св. Писанія Ветхаго и Новаго Завьта: В 11-ти т. — Пб., 1911. — Т. 8. — С. 90-91].

Можемо бачити, що ні про яке скасування іудейського закону в тексті Біблії [Мт. 5:17-18] мова не йдеться, як це намагаються довести деякі коментатори. Ісус наповнив Тору «новим змістом», тобто приводить її до «абсолютної повноти», тим самим надає Торі пріоритетного значення. Та й чи був би «Тора»-«Старий Завіт» канонічною книгою православної церкви, якщо б Ісус скасував її? Немає сумніву, що окремі церемоніальні дійства, в християнстві припиняються, але сам Закон (Тора), який сконцентрований в Десятьох заповідях єврейського святого письма, переходить в «позанаціональну» віру, і буде чинним, допоки, за словами самого Назаретянина, «небо й земля не минеться». Зрозуміло що, Ісусова теза про вічність закону (Тори), офіційно не вписується в сучасне християнство, та й в позиції предтечі цієї віри.

Попри очевидну зрощеність іудаїзма і християнства (деякі дослідники використовують загальний термін – іудеохристиянство), та відстоєння новозавітного канону що Ісус є єврейським Месією, який прийшов виконати всі настанови Закону (Тори), з іншого боку розігрується сюжетна лінія що він та всі його учні знаходяться в постійній конфронтації з якимись іудеями, які перешкоджають йому і прагнуть фізичної розправи (неначе ні він, ні всі його учні вже стали не іудеями, чи то були не етнічні євреї?). На рахунок цього, подібними подвійними стандартами рябить вся Євангелія від Івана. Наприклад:

«Ремствували на нього юдеї, бо сказав: Я є хліб, що зійшов з неба, — і казали: Чи це не Ісус, Йосипів син, батька й матір якого ми знаємо? Як же тепер каже: Я зійшов з неба?» [Iв. 6:41-42];

«Юдеї шукали його під час свята й питали: Де він? І була про нього велика суперечка між людьми. Казали одні, що він добрий; інші ж казали, що ні, він обманює народ. Відкрито ж ніхто не говорив про нього, бо боялися юдеїв. Посередині свята Ісус увійшов до храму й навчав. Дивувалися юдеї, кажучи: Як він знає книги, не вчившись? Відповів їм Ісус, сказав: Моя наука — не моя, але того, хто мене послав» [Iв. 7:11-16];

«Отаке сказали його батьки, бо боялися юдеїв; юдеї вже були змовилися, що коли хто визнає його за Христа, — та й буде відлучений того від синаґоґи» [Iв. 9:22];

«Після цього попросив Пилата Йосип з Ариматеї, який був учнем Ісуса, — але таємним, бо боявся юдеїв, — щоб зняти тіло Ісуса» [Iв. 19:38];

«Того самого першого дня по суботі, пізньої пори, коли двері, де зібралися [його] учні, були замкнені зі страху перед юдеями, — прийшов Ісус, став посередині й каже їм: Мир вам!» [Iв. 20:19].

З огляду на ці, та подібні до цих тексти, виникає запитання: хто були ті «погані іудеї», які жили в тій же Палестині з якимись іншими іудеями та яких буцімто боялись, починаючи з Сина Божого?

Конфлікт між Ісусом та його учнями, з однієї сторони, та «злими іудеями» – з іншої, пронизує практично всі відомі апокрифічні Євангелії. А в відомому апокрифі, «Вчення Аддая апостола» під усіма «іудеями» постають винятково вороги Месії, вбивці, буквально – «іудеї кати». В інших же писаннях, узагальнюється ставлення до всіх іудеїв як до розпиначів Христа:

«І зібралися всі іудеї і вигукували між собою гучним голосом…» [Євангелія від Никодима (Дії Пилата) 12:11];

«О жінко! жив в цьому місті якийсь лікар, що зцілював хворих одним словом, чому ж умертвили його Іудеї?» [Там само 13:8];

«Пілат з Іудеями неправедно віддав смерті» [Там само 13:18].

Але, разом з цим, для підсилення віри, з такою святою простотою, наголошується:

«…багато з Іудеїв увірували, що Він – Син Божий» [Там само 14:9].

Все це каже про те, що ці писання не могли бути написані авторами-євреями, бо ж, як відомо, всі тогочасні євреї були іудеями, і не могли плюндрувати своїх одновірців, оскільки в такому разі вони негативно повинні були б оцінювати себе. В доказ цього, дослідники не спостерігають якогось антиіудейського напряму в посланнях Петра чи Якова, автентичність яких майже доведена.

Також зауважимо, що Сина Божого стратили іудеї. Чи не для того щоб посилити драматургію Христового розп‘яття і викликати гнів віруючих на весь єврейський народ, буцімто Ісус не з ними, але ж з усіма неєвреями? Дивимось Євангелію від Петра:

«Рано вранці дня Господнього Марія Магдалина, учениця Господа, побоюючись іудеїв, охоплених гнівом, не здійснила в гробниці Господа того, що зазвичай здійснюють жінки над близькими померлими. Узявши з собою подруг, пішла до гробниці, куди був покладений. І боялися вони, як би не побачили їх іудеї, і говорили: «Якщо й не могли ми того дня, коли був розіпнутий, ридати й стенати, то тепер у гробниці Його зробимо це» [3:2- 3].

Чи ось в Євангелії від Матвія знаходимо таке:

«… Увесь народ волав: Кров Його на нас і на наших дітях» [Мт. 27:25-26]

Вищенаведений фрагмент, висвітлює ідею, за якою «Увесь народ», всі євреї винні в смерті Христа, а відтак євреї є його ворогами, а значить не мають ніякого відношення до християнської віри.

Складається картина що Христос, його учні та ті хто до них примикає стають якимись іншими іудеями, власне й не іудеями взагалі, а не зрозуміло якого роду і племені.

Ісус, як знавець Закону, проповідує постійно в синагогах, а це незаперечно вказує що він був етнічним євреєм, й віруючим іудеєм – але інша сторона «святої подвійності» відводить його не тільки від іудаїзму, а й взагалі від єврейської культури. За подібне висвітлення Христа в антиіудейських тонах береться вчення апостола Павла (павловське християнство). В цьому вченні Іудей Ісус реалізовується як неєврей, неіудей. Для цього його найголовніші вороги стають без винятку всі іудеї. Відтак і сам Павло має стати космополітом. В текстах «Одкровення Павла» взагалі викладаються відверті антисемітські речі: з уст Павла линуть подяки Богу, що той позбавив його «роду Єврейського», а отже виходить що свого народу, предків, тих хто його поставив на належний рівень:

«І ліг я на обличчя своє, волаючи до добрості Божої, бо милостивий Він був до мене, позбавивши від роду Єврейського. І був голос, що говорить: «Блаженний ти, Павло, улюбленець Божий, блаженні й ті, що повірили через тебе в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, бо їм уготовано життя вічне»» [Одкровення Павла 49].

З подачі саме апостола Павла, відверте іудеохристиянство, починає перефарбовуватись в щось «інше», те що хоча б для загалу виведе за межі іудо-релігійного комплексу «віру Богообраних». Саме Павлівське християнство, з оригінального Ісусового іудеохристиянства,  стало офіційною державною релігією спочатку Римської Імперії, а вже з часом і офіційною Церквою Христовою, звичайно підкореговане під виклики часу ухвалами Вселенських соборів. Ці «антисемітські» коригування в текстах Нового Завіту, можна стверджувати без перебільшень, є результатом пізніших правок. Бо ж як пояснювати оригінальний варіант коптського Євангелія від Хоми: «Говорить Ісус. Якщо ви не зречетеся світу, не знайдете Царства Божого; якщо ви не будете дотримуватися суботи, не побачите Отця».

Якщо відійти від церковної літератури й звернутися до поважних історичних джерел періоду Христа (яких не більше трьох), і з цього дослідження відкривається  положення реформованої іудейської віри:

Тацит (близько 58 —117 рр. н.е.) – У своєму описі страшної пожежі в Римі він повідомляє: «придушене на деякий час це злобливе марновірство [іудеохристиянство] знову почало прориватися назовні, і не тільки в Іудеї, відкіля пішла ця пагуба, але й у Римі… Отож, спочатку схопили тих, хто відкрито визнавав себе приналежним до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і безліч інших, викритих не стільки в злочинному підпалі, скільки в ненависті до роду людського» [Тацит. Анналы (15.44) / / Тацит. Сочинения: В 2 т. Л., 1969. Т. 1. С. 298]

Светоній (близько 70 —140 рр. н.е.), описуючи життя римських імператорів, таке написав про Клавдія: «Він (Клавдій) вигнав із Рима іудеїв, які через Христа постійно чинили заворушення» [Патріарх Філарет. Різдво Христове та його онтологічне значення для людства. — К., 1998. — 54 С.]. Історик  Светоній не відрізняв релігії Христа від іудейської релігії, ще й чітко засвідчив що це була релігія іудеїв.

Звернувшись до фольклору українців, там також знаходимо легенди про нелюбов євреїв до Ісуса. Ці легенди очевидно розповсюджувались «духовними наставниками». Цікаву легенду оповідають на Київщини: «Коли Ісус Христос ходив з св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там жиди були; побачили вони Христа та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав [З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу].

Висновки:

Ісусове християнство (іудеохристиянство) було кінцевим етапом розвитку етнічної релігії євреїв, з запланованим загальнолюдським інструментом тоталітаризму. З причини втрати євреями державності, що привело до встановлення влади Риму над Іудеєю,  єврейська рабіністична еліта мусила виховати нову універсальну релігійну систему  єврейського етнокультурного наповнення де буде місце і греко-римського світу, і власному.  Так чи інакше, все вчення тримається на тому, що Ісус Христос є передбачений єврейськими пророками Месією. Ісус із Назарету чітко дає зрозуміти, що він «посланий тільки до погиблих овечок дому Ізраїлевого…», що «не годиться взяти хліб у дітей (тобто євреїв), і кинути щенятам (цебто язичникам)…». І як критично все це не виглядає з позиції наших влаштованих церковних традицій, але Ісус був і завжди залишиться основоположником гілки іудаїзму, яку приховали та вивели з єврейської культури.

Останніми роками, спостерігається глобальна тенденція й підготовка людства до єдиної всеземної релігії. Так наприклад, в 1947 р. Ж. Ізаак створив  «Товариство юдейсько-християнської дружби», а  ІV сесія другого Ватиканського собору в 1965 р. прийняла так званий «Єврейський документ», де йдеться про відсутність юридичних підстав вважати єврейський народ винним за страту Ісуса.  Чи хтось може не помічає місію «Юдеї – за Ісуса».  Всі ці заходи носять аж ніяк не екуменічний характер. На що вони спрямовані, і яке місце України в цьому майбутті?

Чи не були гідні рангу Спасителя Іван Сірко, Семен Палій, Тарас Трясило? Чи не були муки українця Гонти страшнішими за муки святих мучеників? Як ми повинні почуватися перед українськими синами на очах яких безчестили матінок, катували рідних, чи не бажали вони померти смертю Христа, без такої душевної образи? Муки української нації в імперському поневоленні, не менші від мук єврейської нації від своїх гнобителів! Рідна еліта мусила б мати не менші прагнення від інших націй, виховати та підняти підставив плече один одному – власну релігійну систему етнокультурного наповнення, з ознаками світової віри, а не «власної теплички». І вже сьогоднішній день надає українському культурному полю таку можливість. Але замість прагнення поглибитись і дослідити те, що надає нам такого права, навіть вельми поважні українці виступають героями «Союзмультфільмів» — «Баба Яга Проти»; Чи Дід Кощей!

Все ж людина надзвичайно таємниче творіння планети Земля. Будучи природною істотою, невід’ємною частиною природи, завдяки розуму піднімає над собою і створює «другу природу», яка стає пріоритетним середовищем її духовного життя. І саме дефініція про ту «НадПрироду», породжує страх перед невідомим, власне створеним, замість прагнення дослідити «Природне», пізнати його й себе.

НАТУРАЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]