Арійський змієборчий міф з берегів Дніпра

Вже не раз було наголошено про те, що слов’янство, особливо східне слов’янство, а з ним і українство – це етнокультурне ядро індоєвропейських народів. Мовні, генні, культурні подібності сприяють серйозному усвідомленню свого місця в індоєвропейській родині. Й досі земля України береже нереалізовані, грандіозні за своїми масштабами духовні можливості.

Культура праіндоєвропейських батьків з її Природною вірою стала синонімом «Золотого Віку», того часу, коли людина перейшла від привласнюючого способу існування до відтворюючого. Чи не найбільшим двигуном прогресу в цій справі стала Земля і Небо, а саме родючий (чорноземний) ґрунт України, над яким Небо з необхідною кількістю сезонної вологи. То були часи перших запашних хлібів, часи моногамії сімейних відношень з подальшим становленням духовності доброго землеробського етносу. В науці цей час сухо названо – неолітичною революцією (за Гордоном Ч.), а подальше розселення народу – міграцією індоєвропейців.

Не даремно в сучасній інформаційній всесвітній павутині засіли картинки з територією України, від якої в різні сторони розходяться стрілками умовні міграції того давнього народу. Дійсно, набираємо в пошуку «праіндоєвропейці», отримуємо карти України; пишемо англійською «Proto-Indo-Europeans», знову таки з іноземних наукових порталів ширяться зображення рідної географії. Йдучи по тих умовних стрілках у світ, предки сучасних українців прихопили з собою культуру, гени й мову, які стали найбільш поширеними в світі. Вже ніхто не може протестувати проти індоєвропейської мовної групи, як найбільш представленої своїми носіями, чи генним розповсюдженням, що охопили Європу з Азією. Може англійський генетик Спенсер Веллс (він же директор «National Geographic»), такий собі підлабузник, який вважає територію України ядром R1a? У своєму науковому звіті він назвав наші родючі землі «Українським притулком», де древні люди змогли вижити й розвинутись під час останнього льодовикового максимуму (10 000 — 15 000 років тому). Науковці припускають, що льодовик насуваючись з півночі дав поштовх переселенню народів, змістивши напівлегендарну північну культуру до Берегів Борисфену, де вони злились з місцевою людністю. Так, дійсно льодовик в ті давні часи зупинився на підходах до Дніпрових порогів: немовби сама Природа вказала на місце сакрального центру. Історик Геродот фіксував назву етнокультурного ядра між Дніпром і Дунаєм – це народ  «борисфенти» чи «гіперборейці». Саме корінь «Бор» (по грецькі «“bor”) в давній назві Дніпра може вказувати на північне походження, адже в перекладі – це «північ». В російській мові «Бора» — це сильний, північний вітер. В легендах про гіперборейців завжди підкреслюється основа хліборобського етносу, їх дари – це пшениця.

Релігія Природи землеробського етносу виявилась найбільш домінуючою при злитті її з релігіями кочових скотарських племен. Які б племена не вступали в зв’язок з автохтонним населенням родючих земель України, якими б назвами не іменувались вони в історичній науці, вічні духовні знання про Всесвіт пробивались золотим паростком в поколіннях. Навіть коли ззовні, від семітських племен до України було принесене християнство, народні звичаї виявились сильнішими, перелатувавши нав’язану зверху релігію під народні потреби. Так було сформоване двовір’я.

Українці належать до спадкоємців найдавнішої духовної культури, а наші предки до того давнього народу, що дали світові священні знання. З великою експансією в світ (в кінці III тис. до н.е.), починається фінальна драма пращурів-праіндоєвропейців: процес міграції, а за ним процес культурних впливів дає світові Рігведу з Авестою.

На відміну від семітських світових релігій, праіндоєвропейська релігійна культура поширювалась без насильницьким, природним шляхом. Етноси, які так чи інакше в різні періоди часу стикалися з індоєвропейцями ставали носіями їх культури, вбирали її в себе, перетворюючись в «богоносні» етноси. В цьому процесі не було насильства! Культурний вплив проходив в природному закономірному поєднанні.

Місія індоєвропейців зробила певне сакральне коло через Індостан, Іран, повернувшись частково на землі Придніпров’я з верхів’я Вісли, через Карпати. На цьому стоїть й генна наука. Таке міграційне коло тривало близько 25-ти століть. Тут, на берегах Дніпра вони зливаються з «останцями» (за Рибаковим) [примітка[1]], створюючи відомі світу «Дощечки Ізенбека» (за нашими дослідженнями). Відтак Рігведа, Авеста, Велесова книга – це священні книги одного культурного поля. Кожна з цих реліквій мала свій початок в усній традиції, переписувалась, а часом відверто нищились. Авесту топив у морі Олександр Македонський, її уламки нищили навали арабів-мусульман VII ст. «Дощечки Ізенбека» топтали ноги варварів червоної армії в розгромленій бібліотеці садиби Донець-Захаржевських-Задонських. З кровавого революційного місива артефакт вдалося вивезти за кордон офіцеру-патріоту Федору Артуровичу Ізенбеку. Рігведа збереглася краще в опіці брахманів, все ж природно якщо при її переписуванні, перекладі й т.п. зміст дещо затирався.

Тут ми підійшли до головного висновку, що територія з якої за сучасними дослідженнями розпочалась експансія найбільш прогресуючої цивілізації свого часу, корінним чином  пов’язана зі специфікою сакрального інформаційного центру (інформаційного першопочатку). Іншими словами: історія цивілізації завжди починається з певної географічної точки. В цій точці залишаються наслідки існування цієї спільноти в своїх особливостях, що для наступних поколінь вже складає категорію інформації. Інформація прив’язується до свого географічного центру, разом з цим утворюючи й інформаційний центр. Якщо відомо, що з певного географічно-інформаційного центру хвилями розходяться в світ міграції (носії традиції) й вони після себе залишають дещо феноменальне в культурному плані, це вказує на місце пошуків найдавнішої духовної традиції. Логіка наведеного приводить до розуміння того, що існує центр інформаційного поля самої життєдайної цивілізації Землі. Цей культурний центр формували не пророки зі святими, чи будь-які інші книжні герої, а сили, які не вписуються у всі бібліотеки світу – це ритми Космічно-Природних сил в яких розвинулась духовна людина.

Задовго до появи «книжних видавництв», праіндоєвропейці створили чудові системи зберігання й передачі інформації, які дозволяли без змін транслювати знання на тисячоліття. Вчений М. Мюллер стверджував, що Веди передавалися від покоління до покоління на протязі двох тисячоліть, перед тим, як були записані. Відтак духовні знання треба шукати не тільки в «сувоях»! Помилково вважалось, що тільки писемність дає нам можливість судити яким було сприйняття світу у віддалені епохи. Інформація зберігається в людських генах, в каміні, кістках, могилах, в побуті та інших складових людини та Землі. Інформація існує в усьому на що була спрямована свідомість тієї людини та може розцінюватись як «богоданість».

Найдавніша духовність не втрачена, вона затерта під натиском політичних релігій, придавлена накопиченим релігійним досвідом тисячоліть, все ж залишається вічною, перейшовшою в область психологічних архетипів, переказів, легенд, й неодмінно розкриється в особливий період історії людства.

Особливе місце в арійському фонді найяскравіших архетипних легенд посідає образ героя-змієборця. Міфи різних індоєвропейських народів демонструють дивовижну схожість цього образу.

Традиційною темою українського епосу є перемога героя над змієм людоїдом. Кирило Кожум’яка vs Змій; Добриня Никитич vs Змій Горинич; Альоша Попович vs Тугарин Змій; Ілля Муромець vs Змій; Кузьма і Дем’ян vs Змій; Івасик Телесик vs Зміївна. І таких варіантів переказів близько 20-ти, вже не кажучи про церковні сказання, в яких римський воїн Георгій вбиває списом лютого Змія.

Український міф про героя-змієборця варіативний. Всі варіанти закономірно лежать в рамках єдиного символічного коду, які простежуються й у інших індоєвропейських народів. Ось наводимо переказ записаний на Київщині про Змієві Вали, який заслуговує особливої уваги: «Якось побачив Змій двох святих — Кузьму і Дем’яна, погнався за ними, щоб з’їсти. Кузьма і Дем’ян (вони були ковалями) встигли заховатись у кузню, де й зачинились. Змій пролизав залізні двері кузні і просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив змія за язика. Змій почав просити, щоб його відпустили — досить, — казав він, будемо миритися: хай буде вашою половина світу, а половина моєю. Я не буду чіпати вашої сторони, а ви — моєї. Переділимося! А як же ділитися? — кажуть Кузьма і Дем’ян. Краще переорати пополам землю, щоб ти не перелазив на наш бік. Так Кузьма і Дем’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і переорали світ аж до моря. Дотягнувши до синього моря, Змій  дуже втомився, його мучила така сильна спрага, що він обпився води й тріснув»[2].

Типові перекази знайдені нами й в інших регіонах України[3].

В українській народній традиції образи Кузьми й Дем’яна (й інших змієборців) є, очевидною ремінісценцією архаїчних уявлень про культового героя-змієборця. Самі ж функції ковалів Кузьми й Дем’яна (святі римляни Косма і Даміан) в народному християнстві копіювались зі слов’янського Бога коваля Сварога (теж був змієборцем), якого грецький хроніст Малала ототожнював з ковалем Гефестом. Тут одразу в у полі зору спливає неймовірне співпадіння з іранською міфологією, з якої стає відомо про змія Дакаху (Заххак, також Зогак), який кожен день з’їдав по дві людині, але зрештою потерпів поразку від коваля Кави. Дивовижний здається збіг, але розібравшись – закономірний.

Порівняння різних варіантів культового міфу про героя-змієборця на індоєвропейському ґрунті, дозволило говорити на користь того, що сюжет є результатом тривалого розвитку. Зрозуміло, що слов’янська епоха не могло впливати на іранську міфологію, відтак «ядро» змієборчого міфу необхідно поглиблювати до праіндоєвропейства, культура, яка впливала на Близькій Схід. За нашими припущеннями цей міф вже був сформований до початку героїчної епохи розселення індоєвропейців, приблизно з кінця ІІІ тис. до н.е. І якщо хвилі міграцій розходились від сучасної території України, то й основна семіотика «міфу» збережена на цій землі. Варто лишень виокремити основні специфічні риси з неймовірного різноманіття драконоборчої легенди. Те, що українці зберегли таку кількість варіантів одного міфу, теж може визначати місце інформаційного початку.

З основної символічної класифікації українського міфу можна виділити такі головні риси:

  • Герой змієборець пов’язаний з прадавнім культом вогню, що кодує професія коваля;
  • Атрибути героя – землеробські знаряддя (плуг яким було проорано Змієві Вали), колісниця (в яку було запряжено змія), знаряддя побуту (кліщі коваля, кінська збруя), можуть кодувати епоху бронзи з якої почалось розселення аріїв у світ. Відповідно й археологічні знахідки цієї доби фіксують ці ж атрибути;
  • Герой зазвичай рухається з півночі на південь, від Києва до Чорного Моря, щоб врятувати людей від їх утисків. Тут проявляється відповідність сакральної географії України: льодовик на українські землі насувався з півночі на південь, що природно створювало й відповідний напрямок міграції й відповідну родову пам’ять; Дніпро по якому змій орав «Вали» теж тече з півночі на південь до Чорного Моря. В кінці «маршруту» острів Зміїний, який безумовно повзується з міфологічним рухом по осі «північ-південь», немовби вказуючи межі поширення цивілізації;
  • Часто змій живе на горі, чи в Києві, що рівнозначно жити на горі;
  • Змій явно уособлює зв’язок з водною стихією.

 

Мал. 1. Настінний розпис в духовному центрі РО «Релігія Природи». Художник Віктор Крижанівський. Науковий консультант Володимир Перегінець. На настінному розписі зображено мотив змієборства в його основній символічній класифікації. Заслуговує на увагу напівприхована символіка ромба з точкою в середині – це палеолітичний символ засіяного поля. Тут натяк на давнину міфу та його землеробське походження. Просторова орієнтація настінної картини створена в сакральних праіндоєвропейських координатах «північ-південь».

 

Виділивши основні риси індоєвропейського міфу з берегів Дніпра, ми знаходимо неймовірно подібні риси та сюжет в Індійській «Рігведі». Сюжетність повторюється в описаній битві Індри зі змієподібною потворою Врітрою. Порівняймо:

  • Атрибути героя змієборця Індри – колісниця, кінь, дубина (ваджара) якою він вразив змія;
  • Змій безмовно пов’язаний з водною стихією. Потвора Врітра лежить у воді, прихований в ній, він стримує воду. Його мати Дану (у слов’ян Дана – богиня води та річок);
  • Змій живе на горі, чи лежить на горі (I.32.2). Як підкреслював відомий індолог Кейпер, цей змій уособлює собою силу спротиву початкового пагорба, пробив який, Індра дає землі тверду опору й одночасно звільняє води сковані драконом[4]. Перемігши потвору (яка одночасно уособлює пагорб), води починають текти до моря! «Прямо до моря стікають води» (I.32.2); «Услади рік спрямувались (до моря)» (II.19.2); «Потік вод погнав до моря» (II.19.3); «Ти привів в рух потоки, спрямовані до моря» (IV.16.7); «Ти випустив води текти до моря» (VI.30.4); «(І) погнав води текти до моря» (VIII.6.13), тощо. Шлях від пагорба до моря – це родова пам’ять арійців, яка здається закладена в рідній географії від Києва до Чорного Моря (північь-південь). По берегах Дніпра завжди селилися найдавніші народи, й арійці тут були, що доводив академік Трубачов О.М. (також Рибаков Б., Шилов Ю., Василенко Г., Миролюбов Ю. та інші) в своїх численних роботах;
  • Космогонічний міф про вбивство Врітри в «Рігведі» пов’язується з другим основним міфом релігійної збірки: про звільнення корів зі скали Вала. В обох випадках основною дієвою особою являється Індра, а варіативність перемоги героя над потворами Врітою й Вала є свого роду міфічним дублетом, який в своїй відправній точці мав одну космогонічну пралегенду. А що найцікавіше, імена Вріта й Вала походять від одного кореня «VAL»[5] [IAST]. Тепер долучимо назву нашої народної архаїчної легенди про «Змієві Вали», щоб переконатися не тільки в подібності мов, а й в очевидній подібності міфу.

Є всі підстави вважати, що центральна міфологічна композиція «Рігведи» присвячена боротьбі Індри зі змієподібними істотами, першопочатково була присвячена події зародженню арійського Роду на придніпровських землях і з часом була трансльована до релігійних збірок Рігведи з Авестою шляхом міграції Роду. Згадаймо «Дощечки Ізенбека», які кілька разів згадують Індру, називаючи його своїм Богом: «Інтра віддав Паруні всю зброю, Аби той верг її, щоб настав яровень і йшов на луки»; «Хай святиться ім’я його Індра, Бо то є наш Бог серед богів І Веди знає, так оспівали і його».

Арійська релігія на індійському й іранському ґрунті пройшла випробування часом. Природно якщо місцеві релігійні культи плавили давнє знання арійців, підлаштовуючи його під свої локальні вірування. Все ж можна сказати, що знання збережені, й витоки первозданності слід шукати в житті того архаїчного народу, який називають «праіндоєвропейці» з берегів Дніпра.

Очевидна подібність індоєвропейських змієборчих міфів завела нас до однієї досить націльюючої думки: етимологія слова «VAL», корінь якого присутній в основі сюжету (Змієві ВАЛИ, ВАЛа, Вріта [за IAST]), може багато чого пояснити, якщо знати його значення. З санскриту «VAL» означає «покривати», «укривати», «перешкоджати». Слово «VALI» означає оточувати, брати в кільце (це символ змії), «VALA» — буквально «замикаючий». Індо-німецький корінь velu-, vel-, теж має значення «оточити». Латинське velu, velti – згортатися, приймати позу кола (теж символ змії). В українській мові «Вал» — це висока оборонна споруда, яка перешкоджає нападу супротивника. Всі ці зіставлення з порівнянням наводять на думку, що в віддалені часи протоіндоєвропецської/протоарійської соціо-культурної архаїки існувала якась прамодель перешкоджаючого, повзучого, оточуючого, покриваючого образу, який мав суто демонічне походження (враховуючи Рігведу з Авестою, та й українські легенди в яких значення «Вали» використовуються з негативним образом Змія), і з часом був підмінений природним образом повзучої й оточуючої змії. Ось тут ми вже маємо долучити фундаментальні дослідження директора «National Geographic», генетика Спенсера Веллса, який повідомив про «Українській притулок» де люди врятувались від повзучого, насуваючогось з півночі льодовика. Погляньмо на карту останнього льодовикового максимуму (Мал. 2, 3):

 

Мал. 2. Карта останнього льодовикового періоду в Європі (приблизно 10 000 — 15 000 років тому).

Мал. 3. Світова Карта останнього льодовикового періоду (приблизно 10 000 — 15 000 років тому). Червоним колом виділена територія сучасно України.

На наш погляд не було в історії протоіндоєвропейства більш жахаючої події ніж насування з півночі кілометрової у висоту глиби, наповзаючої немовби «Змій» на колишні місця проживання людей. Разом з цим дивує відсутність досліджень, як цей період історії вплинув на архетипи людської психіки й міфологію. Варто лишень уявити Дніпро, яке припинило свій рух від льодовика, і досить швидкий зворотний процес потепління (його швидкість науковці оцінюють десятиліттями, а іноді навіть кількома роками) з відновленням рідної гідрографії. Вал-льодовик (перегорода) був зруйнований Природно-кліматичними змінами, що неодмінно в психології людини відбилось, як перемога над їхнім ворогом, демонічною силою повзучого початку (згодом «Змієм»). З вище приведеного цілком зрозумілим виглядає головна міфологічна концепція й головний космогонічний подвиг арійського героя Індри, а саме перемога над істотами, які лежали в воді, сковуючи течію рік, знищення яких призводить до відновлення руху води до моря. В інших алегоричних описах «Рігведи» Індра перемагає рогатого змія Шушну та демона Пипру – це демони засухи. Також було знищено 99 валів Шамбари біля водної перепони. Всі ці міфи обертаються навколо одного праміфологічного ядра, яке з часом обростало варіантами міфів. Яка б не була фундаментальна традиція, вона неминуче підпорядкована законам часу. Все ж нам залишений місточок до тої епохальної події в житті протоарійців, а що найголовніше залишений маркер на карті світу де відбувалися ці події. Залучаючи до справи сучасні дослідження стосовно останнього льодовикового періоду з визначенням кордонів льодяного валу, наклавши на карту територіальні гіпотези зародження арійців, можемо визначити ймовірне розташування інформаційно-духовного центру звідки у світ пішли арійці зі своєю вірою й переказами. Варто лишень прийняті вихідні данні, що на тій території стояв льодовик, який перекривав рух річок або великої річки до моря (згідно міфу про Індру), в географічних координатах «північ-південь» (згідно міфу про «Змієві Вали») .

 

 

Стає зрозумілим, що ні в Анатолії, ні в Аркаїмі, ні в Закавказзі чи то в Індії з Іраном льодовику не було (дивимось Мал.2, Мал. 3). Зате територія України з її споконвічним Дніпром, впадаючим в Чорне море, як найбільш вписується в арійську архаїку.

Чи варто після вищенаведеного пояснювати важливість значення змієборчих мотивів в українській культурі. Як і не варто пояснювати значення збережених рідних топонімів пов’язаних з санскритським коренем «VAL» — «ВАЛ»: Вали, Валіївка, Валки, Завалів, Завалівка, Завалійки. Саме той народ який зберіг це, згодом зможе проявити себе як народ-богоносець, довівши своє місце в найдавнішій цивілізації й духовності.

 

Завалій Олександр

[1] Всесвітньовідомий академік Рибаков Б. вважав «останцями» (літописне визначення) тих хто залишився на берегах Дніпра після міграції основної частини населення до Індії. Він писав: «Предки арийцев жили в Поднепровье… Есть все основания предполагать, что «Ригведа» зародилась на берегах Днепра… Мой призыв к украинцам: займитесь изучением санскрита, [на котором написана индоарийская Ригведа], по языковым признакам найдите среди своих племен «останцев» — и востановите связь времен» [Рибаков Б. Передмова до книги М.И. Кикешева “Воззвание к славянам”. — М. 1998].

[2] Змієві вали: Укр. легенди та перекази / Передм., упоряд. і приміт. С.В. Мишанича. – К.: Веселка, 1992. – С.12-13.

[3] Петров В. Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі // Етнографічний вісник. – Кн. 20, 1930. – С.197-238.

[4] РИГВЕДА. МАНДАЛЫ V-VIII. Издание подготовила Т. Я. ЕЛИЗАРЕНКОВА. Т. 2. – М., Наука, 1999 – С. 475.

[5] РИГВЕДА. МАНДАЛЫ I—IV. Издание подготовила Т. Я. ЕЛИЗАРЕНКОВА. Т. 1. – М., Наука, 1999 — С. 495.