До наукової конференції

«ХРИСТИЯНСТВО  В ІСТОРІЇ І  СЬОГОДЕННІ  УКРАЇНИ

(ДО 1030-РІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ)»

 

Автор: Завалій Олександр

 

Константинополь: від столиці Ромеїв до Церкви-Матері.

Як свідчить історія, Константинополь не завжди розглядався оплотом вселенської духовності, а народ Руси-України його духовними чадами. Історія відносин двох найбільш могутніх держав свого часу йшли не так мирно, як би хотілося Константинополю та Києву, і нерідко майбутня «духовна дочка» ставила «Матір» в незручні й напружені положення.

Русь-Україна виступала державою, яка не поступалась Візантії своєю культурою, політичною й військовою організацією.

Багато разів руси були під стінами Константинополя, засвідчуючи свою значну політичну позицію не як «підданих», а поважних суперників Візантійської імперії. У літописах названо першу офіційну дату цього «візиту» — 860 рік. Військо русів навідались на «14 рік правління імператора Михаїла», взявши Царгород в облогу. Патріарх Фотій I емоційно передав свої почуття від тої зустрічі з прибульцями: «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море». З цього ж послання патріарха відомо, що весь цей час в місті відбувались молебні, хресні ходи, носилися вулицями церковні реліквії, серед яких була й риза Богородиці. Згідно з офіційною версією, саме ця реліквія стала ключовою для врятування столиці. У проповіді патріарха, яка називається «Нашестя росів», повідомляється, що як тільки ризи «обійшли стіни», варвари той же час відмовились від облоги. З часом у візантійських хроніках з’явився доповнений варіант історії, де ризи Богородиці опускали у воду затоки, після чого стихія рознесла кораблі нападників. Цей переломний момент історії, можна побачити зображеним на одній зі фресок у Московському Кремлі. Тут у правому куті зображений невеличкий, немов іграшковий кораблик «росів», який гине разом з екіпажем у бурхливому морі. З правого боку зображено візантійців на чолі з патріархом, він занурює реліквію, а над головою у нього німб, що каже за святу справу. Ця подія нібито настільки вразила русів на чолі з Аскольдом, що той же час прийняли християнство. Візантійський патріарх у своєму посланні до Східних Церков повідомляє: «Не тільки болгари навернулися до Християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди»[1].

З точки зору «освячених росів» похід на Константинополь був досить вдалим.  Так вважав і автор «Венеційської хроніки», повідомивши, що «славні» повернулися додому з тріумфом і здобиччю. Однак для нащадків «славних», цей військовий похід став майбутньою «ідеологічною відповіддю» з православної імперії. З прийняттям християнства східного обряду, діти русичів вшановують свято Покрови Пресвятої Богородиці, свято, яке присвячене диву знищення «руської дружини» під стінами центру православ’я. Безумовно, в народному християнстві Покрова стала не захисницею візантійців, а рідною Матір’ю, захисницею козацтва, вдало зайшовши в національну свідомість під найдавніший культ Матері Землі.

Політичний вплив на Візантію було продовжено й за доби правління Віщого Олега. Підтверджено це «Руським щитом» на воротах православної столиці. Знову північні варвари зазіхнули на святиню. Столиці Ромеїв довелось виходити з положення силою матеріальних накопичень. Про розмір Константинопольської данини князю Олегу, цікаво описано істориком Михайлом Відейко: «Розміри виплат, згадані в літописі, мали скласти «12 гривень на уключину», що у перерахунку становить близько 2,5 кг срібла (якщо мати на увазі «київську» гривню) приблизно відповідають стандартній платні найманого воїна того часу. Додатково були визначені «уклади», тобто окремі виплати на найважливіші міста, представники яких брали участь у поході. З розрахунком на 2000 лодій та максимальне військо у 80000, загальна сума мала б складати близько мільйона гривень (не сучасних, тодішніх), тобто близько 204 т срібла, адже перерахунок у кінцевому результаті йшов саме на вагу. Те, що мав отримати Віщий Олег від ромеїв більш ніж у шість разів перевищувало найбільший викуп, який дістався вікінгам у Британії»[2].

В 911 році посольством київським в Константинополі було укладено договір, який фактично нав’язував свої умови імперії.  Договір містив пряме посилання на закон Руський. На наш погляд, це є звичаєве право, тобто ті слов’янські звичаї нормативного характеру, що отримали санкцію державної влади, але ще не були зафіксовані письмово. Очевидно, що правовий звичай був головним регулятором суспільних відносин в Київській державі вже в часи першого дипломатичного визнання Русі Візантією у 860 р.[3]. Відомо, що сторони складали присягу по додержанню договору кожен згідно з своєю релігією: візантійці – по християнському закону, русичі ж присягали іменем Перуна й Велеса. Відтак за певних політичних умов візантійці визнавали високий рівень релігійної й політичної культури Руси-України. Коли перевага сили була на стороні християнської імперії, тут звичайно руси виглядали в примітивних кольорах. До слова навести науку Костянтина Багрянородного, викладену в його труді «Про управління імперією»: «Якщо коли-небудь якийсь народ серед цих невірних і нечестивих північних племен попросить спорідненості через шлюб із василевсом ромеїв, тобто захоче або його доньку взяти в дружини або видати свою доньку чи василевсу в дружини, чи сину василевса», то це «нерозумне прохання» слід рішуче відхилити як блюзнірське і неприпустиме, посилаючись на заповіт засновника Східної імперії (Візантії) Константина Великого[4].

В часи правління князя Ігоря було здійснено два походи на Константинополь (941 і 944 рр.). За результатами походів було укладено договір (944 р.). Історики сходяться в тому, що договір між князем Ігорем з однієї сторони й імператорами Константином, Романом та Стефаном з іншої, обмежували Русь в порівнянні з умовами часів князя Олега. Тепер руси зобов’язувались допомагати імперії військами й більше не чіпати володіння у Криму.

Після смерті князя Ігоря до Царгорода з посольством вирушає вдова Ольга, в час коли зі зрозумілих обставин русько-візантійські відносини були ворожі. Звісно, що імперія не вибачила двох військових походів Ігоря, зі смертями й збитками, які він наніс. Природно, якщо візантійські люди бачили в північному посольстві потенційних ворогів.

В Константинополі княгиня Ольга приймає християнство. На наш погляд творча фантазія з якою описано причини хрещення руської правительки, не можуть відповідати дійсності. За «Повістю минулих літ» імператор пропонує шлюб княгині, а вона щоб уникнути домагань вирішує охреститись.  Історики здавна насмішкувато ставились до цих повідомлень Нестора. Ось наприклад М. М. Карамзін писав про це так: «до цих достовірних відомостей про буття Ольги в Константинополі народне байкослів’я додало в нашому древньому літописі неймовірну казку, що імператор, захоплений її розумом і красою, пропонував їй руку і свою корону… По-перше, Константин мав жону, по-друге, Ользі було тоді не менше шістдесяти років»[5]. Після Царгорода княгиня повернулася до Києва і за переказами «обходящи всю Рускую землю,… кумиры [ідолів] сокрушающи, яко истинная ученица Христова»[6]. В інших повідомленнях описано знищення кумирів тільки у своєму домі, залишаючи християнський вибір особистою справою[7].

Наступник Ігоря на київському столі князь Святослав не став відступати від справ і віри предків. Він відверто насміхався зі спроб візантійців з греками імпортувати свою ідеологію на терени власних володінь. Його відомий вислів «Віра християнська – юродство єсть», позначало, що кордони будуть захищатися, як територіальні та і духовні. Не міг відступитися князь від традиції отців, які диктувати свою волю Константинополю.

Розорення Хазарії, а з нею фортеці Саркел – спільний спадок хазаро-візантійської дружби, напружило стосунки між Константинополем і Києвом. Ці гучні успіхи київського князя змусили візантійського імператора направити до Києва посла з величезними дарами (15 кентарій золота, що в перерахунку півтони). Метою задобрення було перенацілення руської сили на Болгарське царство. Руська земля втягнулася у європейські змагання, а відома політична заява Святослава про «Середину Руської Землі» на Дунаї, навряд чи тішила ромеїв. Відтак слід було якось втихомирити войовничих «варварів».

На Дунаї князь Святослав захопив «вісімдесят городів» — вони повинні були увійти в ойкумену майбутньої величезної слов’янської держави. Згодом була війна під стінами Києва з печенігами, Друга болгарська війна, похід Святослава на Царгород. Були змагання правителів Києва і Константинополя й в красномовстві: за версією візантійців, Святослав радив ромеям забиратися геть з Європи до Азії, оскільки вони, ромеї, жодних прав на Європу не мають. У свою чергу  Іоанн Цимісхія нагадав Святославу про сумну долю військового походу князя Ігоря та лякав тим, що скоро не лишиться жодного «тавро скіфа», щоб повернутися на батьківщину зі звісткою про сумну долю невдах співвітчизників.

Остання угода з Візантією була укладена в 971 р., за якою князь Святослав обіцяв піти з Болгарії й не чіпати імперських земель.  На зворотному шляху до Києва на дніпрових порогах князя з дружиною вже чекали «пацинаки» (печеніги), можливо намовлені Константинополем (за іншими версіями це була помста хазар, які після розгрому каганату частково приєднались до степових народів). Тут і відбувся останній бій «запорожця на престолі» (за М. Грушевським).

За кілька років після загибелі Святослава на Русі-Україні пролунали останні передсмертні голоси його синів. Літописи описують криваве змагання за владу, з якого переможцем вийшов князь Володимир – син князя Святослава від неофіційної дружини Малки (Малуши), яка була вкрай низького соціального статусу. Володимир отримав все: і одноосібну владу, і землі, і навіть дружину зведеного брата Ярополка.

Після себе князь Володимир залишає криваву традицію з’ясування «хто головний в Києві», традицію християнства й традицію глибокого вшанування колись ворожої столиці Ромеїв.

Відтак шлях Константинополя в Русі-Україні прокладено від військового супротивника до Церкви-Матері. А прийняття віри від свого в багатьох поколіннях супротивника виглядає, як засіб підпорядкування могутньої держави нехай не владі політичній, так владі духовній. Історія свідчить, що за часів Київської Русі майже всі київські митрополити, окрім двох, були прислані з Константинополя. І лише коли розділилися Московська і Київська митрополія Константинопольський патріархат втратив свій прямий вплив, все ж надсилав грамоти та благословення до київських митрополитів.

Християнська віра прийшла на Русь за часів міжусобних протистоянь. Тоді, в непрості державні часи над київським людом було проведено відповідний ритуал херсонеським священником Анастасом. Чи був у людей вибір віри після слів правителя Володимира «Якщо не прийде хто завтра до річки…, то буде мені ворогом» [Повість минулих літминулих літ], питання залишається дискусійним. А згідно з нашим поглядом, тут слушно долучити думку французького історика Шарля Еншлена «Христос переміг тому, що потерпів поразку Спартак». Проводячи аналогії, ми вважаємо доречне перефразування «Християнство перемогло тому, що потерпів поразку Святослав».

Віра з Візантії прийшла в Україну вже в готовому вигляді, і не є наслідком природного розвитку на власному ґрунті. Особливості національних споконвічних українських традицій зі східним християнським обрядом породило так зване двовір’я. Відтак за певних умов та національного відродження може запуститися зворотний механізм виділення з двовір’я споконвічної національної ідеології дохристиянського періоду. На цьому стоїть і логіка історичних подій: народи, які програвали військові зіткнення не програвали битви моральної. Завжди буде залишатися право корінних етносів на свою споконвічну духовну мораль, своєї споконвічної землі.

[1] 1020 років хрещення Київської Русі. Навчально-методичний посібник. – «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ», 2008.

[2] Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. – К., КРІОН 2010 – С.64.

[3] Кушинська Л.А. Про джерело права русько-візантійських угод Х ст. – Український історичний журнал №6 – 1999 – С. 92-93.

[4] Константин Багрянородный. Об управлении империей. Под ред. Г.Г.Литаврина, А.П.Новосельцева. – М., 1989. С. 58–65.

[5] Карамзин Н.М. История государства Российского. Т. 1. 2-е изд. СПб., – 1897. – С. 130–131.

[6] Серебрянский Н.И. Древнерусские княжеские жития. – М., 1915. – С. 4.

[7] Голубинский Е.Е. История русской церкви. Т. 1. – М., – 1901. – С. 78–79.

 

                                      Автор: Завалій Олександр