Сказанія о Рахманах – народний спомин про міграції з тисячоліть

Дивувалися українською народною пам’яттю вчені й писці та й люд різний. Як це так можливо в тисячоліттях передавати свої культурні коди? Змієві Вали, Яйце-Райце, заклики плуга, символ Дерева Життя, Мати-Птиця, космогонічні коди на рушниках – це сторінки однієї «священної книги», інформація якої записана на ДНК українця. Хотілося б тим хто нищив рідну скульптуру та книгу, древній символ чи Храм Природи, щоб більше не піднялась давня та мудра віра, але не зрозуміли зайди яка то така нематеріальна площина віри. Не знали псевдо культуртрегери, що основна форма збереження релігійної культури на землях українців з праіндоєвропейських часів було слово й пам’ять, а значить підсвідомість носіїв культури. Й платилися життям давні генії духу, як і сучасні, але вічне кожний раз прокидається в поколіннях.

Збереглися в коді українця перекази, які дивовижним чином поглиблюють нас до часів індоєвропейської єдності й науково підтверджених міграцій з Подніпров’я до берегів Індійського океану. Все це звичайно досі частиною суспільства сприймається як казкослів’я, але варто звернутися до сучасної генетичної науки щоб розширити наші знання про людську історію. Ось ми вже гортаємо абсолютно доступу роботу генетика, директор  «National Geographic» Спенсера Веллса «Генетична  одіссея людини» (2013 р.), в якій всесвітньовідомий науковець визнає Україну ядром генного розповсюдження гаплогрупи (R1а), яка є ознакою праіндоєвропейців. Відтак якщо давні індоєвропейці ходили до Індії, тоді й ця територія повинна бути відмічена цим генним розповсюдженням. І що ж ми зустрічаємо? Виявляється в найвищій варні брахманів/рахманів традиційного індійського суспільства, які майже не змішуються кровно з іншим соціальними станами, показник генного розповсюдження (R1а) зустрічається з частотою до 72 %! При цьому брахмани складають лише 2-5 % населення Індії! Це показник того, що брахмани не тільки кровно пов’язані з праіндоєвропейцями, а й духовно. І якщо носії (R1а) – це 50 % населення України (за останніми дослідженнями груп Familytree DNA), тоді праіндоєвропейська релігійна культура являється вродженою, як для українців, так і для вищих каст індійського суспільства.

Українська нація має у своєму розпорядженні докази духовного зв’язку з тими відійшовшими за «синє море» носіями генофонду, які у священних текстах Індії отримали назву «арійці», а в наукових дослідженнях 19 ст. «праіндоєвропейці». І ось тут свою роль розкриває нематеріальна площина віри.

Ментальність носіїв праіндоєвропейської релігійної культури виробила один з унікальних методів передачі інформації, який неможливо було спалити на вогнищі чи втопити в річці, й на перший погляд не могло нести в собі чогось занадто інформативного. Але не врахували прибульці прихованої сили здавалося б причудливої ритуальної практики давніх українців. Тому й без всякого остраху християнський літописець з грецьким корінням (за сумісництвом святий Римсько-Католицької церкви) Нестор пише про «таке собі» свято «Рахманський (читати брахманський) Великдень», яке святкують дивакуваті русини. А в 1888 р. у світ з’являється апокрифічний збірник «Сказанія о Рахманах» (Мал. 1), який написаний хоч й через призму християнства, але все ж дає важливу зафіксовану інформацію, яка досі залишається майже недоступною.

(Мал. 1) «Сказанія о Рахманах». Видання 1888 р. Київ.

Виявляється, що давні українці безумовно берегли на протязі тисячоліть перекази про далеку Східну країну, до якої відійшла частина предків на чолі яких стояли духовники – Рахмани. Чи не про брахманів Індії в генах яких досі зберігається праіндоєвропейська єдність тут йдеться? Якщо прийняти це, тоді як можливо через тисячоліття організувати той зв’язок поколінь й ту родову пам’ять, яка дійшла до наших часів? Тепер вже стає зрозумілим призначення особливої високоорганізованої ритуальної практики українців (а до цього певно й давніх індоєвропейців), які щорічно на 25 день після Великодня пускали на воду шкарлупи від святкових яєць. Звичайно зайдам здавався «не теологічним» такий обряд, насміхались вони з віри в те, що шкарлупи пливуть по річці в уявну східну країну Рахманів, повідомляючи їм про настання Великодня на рідних землях. «Пуская скорлупу на воду, сохраняют молчание или приговаривают: «плывите в рахманский край»» [Сказанія о Рахманах] —  описують ритуал літописці. «В Украине на рахманский велыкдень ломают березовые ветки, приписывая им целебные значение, рахманский велыкдень называеться в иных местах Малороссии «правой середой» … Слово рахманы, очевидно представляет небольшое искажение слова брахманы, браманы или брамины» [Там само]. Тут же автори «Сказанія о Рахманах» пояснюють цей феномен вшанування індійських жреців українцями нібито тим, що це «дань, уважения европейцев, в часности русского народу, к мудрости индийских жрецов». Але здається автори вирішили не враховувати історію індійської філософії в Європі, яка стала відома лише на рубежі XVIII—XIX ст., а як же тоді літописець Нестор з повідомленням про дохристиянській культ Рахманів?!

Чи можемо тут казати про явище збереження споконвічної інформації шляхом організації щорічної ритуальної практики? Це могло б справедливо звучати якби були аналоги такої ритуальної практики в культурі праукраїнців. Ну дійсно, якщо нація практикувала передачу подібної інформації шляхом певних обрядів то це не могло бути тільки в одиничному випадку! Тоді де ж шукати докази? Чи все знищено? І знову за свідка давнини українця стають збережені «Дощечки Ізенбека». Вони фіксують подібну щорічну ритуальну практику в згадку про переселення з Карпатських гір. Ось поглянемо: «Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших — просо, молоко, а також тук. То бо покропимо ягням на коляди і на русалії в день весняний і на честь Красної Гори. Ту бо діємо на спомин про гори Карпатські; в той час називався рід наш карпини» [Дощечка 7а]. Ці переселення підтверджені ДНК наукою [наприклад за даними «Експертизи Велесової Книги» 2015 р.]. Це неймовірно, але з наведеного видно як ритуальна практика праіндоєвропейців переходить до слов’ян, фіксуючи відповідні обряди в спомин про міграції предків. Але ще більше вражає й пов’язує слов’ян з праіндоєвропейцями спомин Велесової Книги про Красну Гірку.

Гора-курган є одним з основних символів індоєвропейців. Розселяючись по великим територіям вони всюди залишали після себе такі ритуальні комплекси пов’язані з філософією життя та смерті, минулого, теперішнього та майбутнього. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, тризн, кострищ. Тут збиралися для вшанування предків, проходили свята. Тому до слов’янства й українства символіка кургану доходить вже в більш спрощеному вигляді «Красної Гірки». Як і в сиву давнину на цих місцях продовжували проводитись святкові обряди. З приходом християнства на цих підвищеннях почали будувати церкви.

Символ праіндоєвропейської єдності передається також до Великоднього ритуального хліба, який імітує гору-курган. Болісно чути коли космічний символ опускають сучасники до полового органу, буцімто «пасха (від пейсах) – це символ фалоса, отже родючості, а зверху біленьке то взагалі сім’я». Ті хто популяризують це, добре знають, що в релігійній культурі домінантний половий символізм (не плутати зі складовим, подібно гліфу на Керносівської стели, чи ваджари Індри)  завжди ознака занепаду, переваги звірячого інстинкту над інтелектом. В Рігведі зафіксована боротьба індоєвропейців з «членопоклониками», які вважаються представниками не арійських племен. Великодній хліб не який не орган, а духовно-інтелектуальний символ космічних знань, без найменших ознак тваринності.

Таріль з Великоднім хлібом завжди обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині, подібно тому як в кургані-могилі покоїлись славні пращури. А вже після свята в спомин про відійшовших Рахманів/Брахманів, шкарлупи яєць відправляли за течією рік й вони за вірою обов’язково пливли в східному напрямку. Феномен віри в східних предків на гуцульщині зафіксував Володимир Шухевич: «Гуцули повістують, що рахмани це черці (монахи), справедливі руснаки (справжні русини-українці), вони такої віри як ми. Вони жиють далеко на сході в монастири, де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо (ми завдячуємо їм наше життя), бо они відкуповуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скором’ятся тілько тим, що у Великдень діляться їх 12 одним яйцем… рахмани се наші кревні (кровні); тому старші люде заховуют до Рахманського великодня піст у понедівник, середу і п’ятницю, ніхто з них і молоком не скоромив би си» [Володимир Шухевич. «Гуцульщина», IV Т., (Львів, 1904)]. Тут можемо бачити перетворення брахманів в зразкових християн, але все ж такі легенди стоять більше на індоєвропейському грунті ніж на семітському.

Перекази про рахманів – це сучасно підтверджена реальність родової пам’яті в тисячоліттях. І лише люди, які втратили генетичний код свого коріння, не відчують це душею. Хочемо вірити, що історична й духовна правда не за горами проб’ється крізь темінь невірства в самих себе. Нам потрібні ці знання й потрібні духовні здобутки праіндоєвропейської цивілізації, щоб повернутися до борозни свого поля.

Завалій Олександр